2. Сашко. Помилки минулого.

Це сюр. Комедія. Єресь. У житті так не буває!

Я зустрів її кілька років тому й вона була моєю помстою дружині та водночас моїм живильним ковтком, яке додало яскравих фарб у моє життя. На короткий термін вона стала моїм феєрверком емоцій, моїм затишком і порятунком. Вона була чимось більшим, ніж випадковою дівчиною на декілька ночей. А згодом приходила в мої сни... Я марив нею!.. І я досі її згадую...

І що тепер?

Моя ангельська дівчинка стоїть навпроти й вдає, що мене не пам'ятає. Вона стала дружиною Даниленка! Харитон мені не близький друг, але колись ми з ним разом працювали за кордоном і грозились підтримувати спілкування після завершення контракту, їздити в гості один до одного. Я тоді тільки одружився, у мене народилась дитина, тож я мав забезпечити новоспечену сім'ю, що було важко зробити, адже я тільки навчався в педагогічному. Тож я взяв академічну відпустку на рік і поїхав на заробітки, після чого повернувся до сім'ї, завершив навчання й почав скромну кар'єру вчителя географії. Оскільки я став сімейною людиною, друзі та товариші для мене відійшли на задній план і тому всі домовленості з Харитоном так і лишилися на словах, а спілкування обмежилось вітаннями з днем народження у Вайбері. Але місяць тому, коли я вже остаточно розлучився з дружиною та почав активно зустрічатися з друзями, на яких в останні роки забив, я мав необережність написати й Харитону. І от — я проїздом у його місті й він мене запросив до свого дому. У дім, в якому мешкає з нею — моєю янгольською дивовижею...

Даниленко, якщо так подумати, мені ніхто. Він і другом мені не був. Але втрапивши у такі незручні обставини, на якусь мить я усвідомив, що мав би піти. Мені тут не місце. Це чужа сім'я, чужа територія. Й чужа жінка, яка колись була моєю декілька днів. Як мені дивитися Харитону в очі?

Однак не можу піти. Сказав, що піду й тепер сумніваюсь. 

Просто дивлюсь на Анжеліку. Просто гризу себе зсередини за помилки... Вона стала ще прекраснішою за час, який ми не бачились. Як від неї відірвати погляд?..

— Буде не гарно знехтувати запрошенням Харитоші. Ласкаво прошу в нашу оселю, — все одно наполягає дружина іншого чоловіка.

"Харитоші"... "В нашу оселю"... Промовлені нею слова западають у душу та б'ють по свідомості.

Колись я був зайнятим чоловіком, а вона вільною, а тепер все з точністю навпаки. І знову не судилося нам бути щасливими... Втім, можливо, вона щаслива з "Харитошою"? Сподіваюся на це.

З шумом видихнувши повітря ротом, осмілююсь переступити поріг. І передаю їй гостинець. Зачинивши за мною двері, вона звертає увагу на етикетку на пляшці.

— Напівсолодке. Франція, — щоб вона не витрачала свій час на пошук інформації, описую винний напій.

— Це добре. Не люблю солодкі вина, — коментує мій вибір янголя, чим розбиває мені серце. Це вона навмисно, щоб спогади жалили, як дикі оси, чиє гніздо зненацька розворушили сварливі люди? Одного разу вона забракувала придбаний мною напій точнісінько такими ж словами.

А поки мене знерухомлює біль, вона йде у глиб квартири, звернувшись до мене наостанок:

— Я буду на кухні. Роззувайся, роздягайся. Ось капці стоять біля стіни.

Кидаю погляд на ряд капців. Їх більше, ніж одна пара чи дві. Вірогідно, Харитон так і лишився душею компанії та досі любить бути серед людей. Янгелятку, мабуть, часто доводиться приймати гостей, як мене наразі.

Особливою увагою нагороджую білі, м'які на вигляд, капці з малюнком корони й написом "Коханий чоловік". Не складно здогадатись кому й ким вони подаровані. Господарю квартири все найкраще.

Я починаю шкодувати, що приїхав сьогодні до Запоріжжя. Знав же, що ангельська дівчинка звідси. Думав про неї, бувши в дорозі. Можливо, підсвідомо я й хотів здибатись якимось дивним чином із нею, але що це станеться за таких обставин — не міг і уявити.

У їх квартирі панує сімейна ідилія та порядок — це помітно. Коли я розмовляв із Даниленком телефоном той мені казав, що його дружина вміє створити затишок і він нею пишається. Мене аж завидки в якийсь момент взяли — щастить же декому! А тепер, дізнавшись, хто саме берегиня родинного тепла в домі Харитона — я йому заздрю ще більше.

У хазяйновитості Анжеліки ніколи не сумнівався. Вона всюди любить прикласти свою руку й зробити гармонійну атмосферу комфорту. За ті швидкоплинні дні, коли ми були разом, вона саме це й робила. Для мене. А зараз це все і більше вже робить для іншого.

Прикрість і відчай вхоплюють мене за горлянку й деруть як Сидорову козу. Який же я бовдур! Але так мені й треба. Якщо людина зряча, але заплющує на щось добровільно свої очі й стверджує, що вона осліпла — прозріти їй ніхто не допоможе, а лише вона сама своєю силою волі, витримкою та бажанням зможе розплющити ті свої очі... 

І я таким був. Казав, що потрапив у безвихідь. Але чи так це було? Ні. Я не був сліпком — я був дурком! Якщо ти не бачиш таблички виходу, то, можливо, лише тому, що думаєш, що ним не може бути таблиця з написом "вхід"? Лише дурний цього не розуміє. Такий дурний, яким був я.

Тоді, три з половиною роки тому, я дізнався про зраду дружини. Тривалої, нахабної, ганебної. Я вимагав розлучення в Олі, та вона благала пробачити її. Присягалася, що такого більше не станеться, що біс її сплутав. Оскільки ми виховували спільну доньку, я наступив собі на горлянку. Бо дурень.