1. Ліка. Гості на порозі.

Приготувавши вечерю, роблю маску для обличчя та лягаю на ліжко. Полюбляю читати електронні книги на телефоні вільної хвилини, чим нині й хочу зайнятись. Та тільки починаю це робити, як отримую повідомлення від чоловіка.

Харитоша: Люба, до нас невдовзі завітають гості. Мій старий знайомий Саня. Я сказав йому нашу адресу. Відчини йому, якщо що. Буду за пів години.

Несподівана звістка засмучує. Знову гості? Мій чоловік напрочуд компанійський. Що не тиждень, і наша квартира набивається його друзями або родичами так, що й продихнути чи ступити ніде. Перший час мені було дико від цього, але за три роки стосунків, із яких понад два ми у шлюбі, я вже звикла. Іноді буває й справді весело. Щоправда, бувають і такі дні, як сьогодні, коли мій настрій бажає кращого й хочеться побути в тиші.

Хто такий цей "Саня" я не знала, але питати не стала. Єдиною людиною з подібним іменем у нашому оточенні був чоловік моєї старшої сестри. Про знайомих Олександрів мій благовірний, здається, ніколи мені не розповідав. Можливо, якийсь давній колега? Та й байдуже. Сподіваюсь тільки, що цей "Саня" не галасливий.

Щоб не забивати собі баки марними запитаннями, які потім можна поставити Харитоші, відписуюсь йому, знімаю масочку з обличчя та йду на кухню. Сьогодні я готувала котлети по-київські та гречку з грибами на гарнір, однак якщо в нас будуть гості, вирішую приготувати нашвидкуруч ще й піцу. Потішившись, що маю рецепт п'ятихвилинного швидкого тіста та зробивши його, починаю нарізати ковбаску та помідори, які майже завжди є в нашому холодильнику, адже Харитоша любить таке. Та не встигаю завершити розпочате, як квартирою розливається дзвінок.

...От і гості?

Без метушні та роздратування, спокійно залишаю нарізку та йду у коридор, але там одразу не кидаюсь відчиняти двері. Дивлюсь на себе у дзеркало, розпускаю волосся, що було зібране гребінцем, перевіряю, чи гарно я виглядаю. Моєму Харитоші подобається, коли йому кажуть, що у нього ідеальна дружина і я намагаюся бути такою завжди.

Стрімголов намалювавши губи ніжно-рожевим блиском, тепер тягнуся й до вхідних дверей, не забувши усміхнутись, як це роблю завжди, коли зустрічаю візитерів. Стає цікаво, що ж там за "Саня".

— Добрий вечір вашій ха... — починає говорити, але так і не договорює привітання той, кого бачу перед собою.

У нас із новоявленим одночасно з облич стікають усмішки, що краплі холодного дощу з вікна...

Я впізнаю його без зусиль, але не вірю своїм очам. Це доля з мене знущається? Чому з усіх можливих Олександрів, саме цей виявився знайомим мого Харитоші?

До знайомства зі своїм чоловіком я відпочивала на морі у сестри й доля звела мене з одним одруженим хлопцем. Але я не одразу дізналась про його сімейний статус, а коли дізналась, то було вже пізно — я встигла закохатись. Втім, наш флірт, що перетік у роман, тримав менше як тиждень. Наші шляхи розійшлись і ми не підтримували спілкування. Проте я часто його згадувала. Навіть тоді, коли була вже одружена й носила прізвище чоловіка... І от нині доля знову жартує над нами, зіткнувши нас чоло до чола. Ще й де? На порозі моєї квартири!..

Я страшенно розгублююся. Зовсім не розумію, як себе поводити. Просто завмираю. Натомість неочікуваний візитер, тримаючи в руках масивну коробку цукерок і пляшку вина, першим бере під контроль свій подив.

— Анжеліка?.. Не може бути, — шепоче мій кисло-солодкий спогад майже самими губами.

Не відповідаю йому — мої вуста немов склеїлись. Та й не знаю, як реагувати. Може, вдати, що я його не впізнаю? Все ж таки, між нами нічого серйозного не було й ми це обговорювали.

— Добрий вечір... Я дружина Харитона. Поки що він не вдома, але незабаром повернеться, — змушую себе вимовити бодай щось, хоча через прискорене серцебиття майже не чую власного голосу. Після цього вмовляю свої ноги згадати, що вони вміють рухатись і роблю крок убік, запрошуючи знайомого мого чоловіка, котрий виявляється ще й моїм знайомим, до свого житла.

Однак Олександр не квапиться приймати моє запрошення.

— Мені, мабуть, краще піти... — промовляє він глухо та приречено. І продовжує стояти напроти мене, скануючи мої очі своїми очима, кольору дощового неба.

Під його пильним і глибоким поглядом я немов припиняю існувати. Рвучко дихаючи, просто дивлюсь на нього і все.

А він же майже не змінився. Тільки незначну борідку завів. А так все в ньому так само як і колись. Та сама короткострижена зачіска й атлетична худорлявість, той самий стійкий парфум і аура таємничості — все лишилось із минулого. А ще любов до чорного, зважаючи на колір дутої куртки, штанів і кросівок.

Мимовільно спогади самі вигулькнули у моїй свідомості...

***

Три з половиною роки тому...

Був сонячний липневий день. У сестри були справи, тож сьогодні вона мене не могла супроводжувати до пляжу й туди я відправилась сама. Розстеливши рушник на пісочку серед галасливого натовпу відпочивальників, я скинула свій легенький сарафан і лягла на живіт засмагати. Під мелодійний звук моря, яке сьогодні раз за разом прибивало до піщаного берега не спокійні хвилі, я не вчулася, як і заснула.

Мене розбудив доторк. Спочатку я подумала, що то сестрин кімнатний песик Арні почав лизькати мій ніс, як це траплялось ось уже понад два тижні, відколи я приїхала до родичів, але звук бурхливих хвиль і розжарене тіло нагадало, що я ніжуся на пляжі.