Розділ 7

Коли все закінчується я важко дихаю і відчуваю себе просто жахливо. Тепла долоня лягає на спину і я різко випрямляюся.

-         Ось, - Орест дає пляшку з водою, охоче її приймаю. Промиваю рота, а потім жадібно п’ю. – Часто тебе закачує?

Турбота в його голосі дивує. Тієї злості, що була п’ять хвилин назад наче і не було.

-         Це вперше, - чесно зізнаюсь, але причини не говорю.

Прохолодна вода допомагає і мені трохи стає легше. Тошнота минає, тепер можу дихати на повні груди.

-         Може ти щось не те з’їла?

-         Я сьогодні взагалі нічого не їла.

-         Тоді ми негайно їдемо в ресторан. Ще не вистачало, щоб ти завтра втрачала свідомість, - серйозно говорить.

-         Ти хвилюєшся за мене, чи за свято? – скептично запитую.

Він не відповідає, тільки дарує важкий погляд і повертається до машини. Я залишаюсь стояти сама, дивлюсь йому в спину. Це він так довіряє мені, чи просто знає, що нікуди не дінусь? Оглядаюсь навколо. Ми зараз на вулиці височенних маєтків, котрі огороджені безкінечними парканами. Будинок Орловських не так вже далеко.

-         Нащо їхати в ресторан? Ми майже вдома, поїмо там, - говорю йому, як тільки сідаю в машину.

Орест заводить мотор і викручує кермо, розвертається.

-         Так, але ми не зможемо побути лише в двох. Там Міла і мама. Вони не дадуть просто поговорити.

-         Це буде побачення? - здивовано запитую, не знаю, чого чекати від нього.

-         Я б не відмовився, - посміхається і зиркає на мене.

-         Ні, дякую. Ми просто поїмо, - хмурюсь і схрещую руки на грудях.

-         Можна і так.

До ресторану ми доїжджаємо за десять хвилин. Нас привітно зустрічають, проводять до столика, всовують в руки меню. В суботнішній день заклад майже переповнений і я мимоволі ковзаю по вишуканих відвідувачах.

-         Що ти хочеш? - цікавиться Орест.

Розгортаю меню і очі не знають за що зачепитись. Незрозумілі назви ні про що не говорять. Шлунок гурчить, хочеться чогось ситного і по більше.

-         Замов мені чогось нормального. Так, щоб я наїлась і не була голодною, - не соромлячись говорю йому і закриваю книжечку з глухим звуком.

Декілька людей оглядаються на нас, та мені байдуже.

-         Гаразд, - сміється мій супутник.

Він дає знак офіціанту і той миттєво опиняється біля нас. Орест робить замовлення, а я знову починаю розглядати відвідувачів. Чоловіки майже всі у ділових костюмах, почувають себе володарями світу. Жінки красиві і елегантні, більшість з них молоді дівчата. Їх манери витончені, посмішки грайливі, а погляди палаючі і захопливі.

-         Я бачу, ти не часто буваєш в ресторанах, - з насмішкою звертається Орест, коли офіціанта вже немає.

Він думав, що я буду вести себе, як одна з цих дівчат. Та між нами різниця. Вони намагаються причарувати кавалера, я хочу, щоб він від мене відстав.

-         Так часто, що не можу згадати, коли була останній раз, - щиро зізнаюсь. - Не було кому балувати мене ресторанами.

-         Дивно це чути від дочки залізної бізнес-леді. Твоя мама вміє заробляти гроші і гарно жити, - хмикає Орест.

Так, мою маму він знає добре. А в останній період він бачив її частіше за мене.

-         Всі її статки тільки для неї. А я отримала лише елітний коледж закритого режиму, - кривлюсь, наче з’їла лимон. - Так собі перспектива. З відти рідко випускають, тільки на свята, або якщо хтось помер. А в моїй сім’ї помирати вже нікому, як ти знаєш, залишились лише я і мама.

-         Головне не кількість родичів, а щоб тебе любили.

-         Від мами я любові не відчувала ніколи. Я для неї зайвий баласт, - гірко промовляю.

Наче і зрозуміла це давно, але завжди боляче говорити.

-         Мені здається, ти не права. Вона любить тебе, просто якось по своєму.

-         Ага, тому позбулась, видаючи заміж у неповні дев’ятнадцять, - саркастично промовляю.

-         Вона просто хоче облаштувати твоє життя. Дати надійне і безтурботне майбутнє, - він так палко про це говорить, напевно справді так вважає. Наївний.

-         А воно в нас буде таким?

Запитання риторичне. Яке може бути щастя від примусового шлюбу?

-         Не знаю. Це залежить не тільки від мене, але й від тебе. Ми маємо разом прикласти зусилля.

-         Ох, ти такий розумний, просто не можу. Ніхто не вважає чого хочу я, лише вказують що я мушу, - починаю дратуватись.

Голод набирає сили, а їжі ще немає. І всі ці люди, котрі смакують своїми стравами, просто бісять.

-         Інколи я теж відмовляюсь від того чого хочу, - задумано говорить Орест і пронизливо дивиться на мене.

-         Нащо ж ти себе стримуєш? Отримуй все від життя, - легковажно раджу, навіть не поцікавившись його бажаннями.

-         Можливо ти права.

Його погляд стає голодним, він наче поїдає мене очима. На мить стає якось не по собі, не комфортно, а тіло кидає в жар. Повітря електризується і я відчуваю дивну напругу між нами. Не можу відвести погляду від бездонних чорних очей.

Прихід офіціанта все руйнує і я видихаю з полегшенням. Апетитний аромат переводить мою увагу на гарячу страву. Нарешті. Відразу накидаюсь на їжу.

Ми вечеряєм в тиші, лиш час від часу зиркаєм одне на одного. Говорити не хочеться, а Орест задумано жує свій замовлений стейк. На короткий відрізок часу милуюсь ним. Він фізично привабливий, очей не можливо відвести, статура батькова, проникливий погляд теж. Надіюсь характером в нього не вдався. Інакше буде насолоджуватись владою, рахувати гроші і міняти коханок. Останнє не простила б ніколи в житі, навіть небажаному і немилому чоловікові. Цей принцип, напевно, в мене від мами. Колись давно її зрадив коханий чоловік і вона тепер досі сама, та нікого до себе не підпускає.

-         Їдемо, чи ще щось будеш? - запитує, коли я сиджу сита і задоволена.

-         Дякую, на сьогодні вистачить, - спокійно відповідаю.