Розділ 4

Будинок Орловських просто величезний. Три поверхи височіє посеред великої території зелені і квіткових клумб. На першому поверсі гараж для дорогих машин, простора вітальня, їдальня і кухня. Другий поверх займають господарі. На третьому гостьові кімнати. Саме туди мене і заселяють, видно для них я поки що лише гість. Було б чудово, якби так і залишилось.

-         У шафі є одяг, твоя мама дещо привезла. Все що потрібно потім придбаємо, - говорить Орест.

Він стоїть біля дверей, мов охоронець, поки я обходжу кімнату, в яку поселили. Тут нічого не змінилось, все ті ж меблі і ідеальний порядок. Раніше я часто залишалась тут на ніч з мамою і мріяла про такий самий будинок. Ось і намріяла.

-         Яка вона безмежно турботлива, - саркастично відповідаю.

Орест робить вигляд, наче не помічає мого тону.

-         Мені треба їхати на роботу. Можеш почувати себе як в дома, - спокійно говорить. – Зараз нікого немає, але скоро прийде Міла з університету. То ж поки облаштовуйся.

-         І мені можна виходити? Ти не замкнеш мене у кімнаті?

-         Виходити з дому можна, за ворота ні.

-         Дякую і на тому, - бурчу, падаю на ліжко і розвертаюсь до нього спиною.

Орест мить затримується, перш ніж вийти з кімнати. Відчуваю його погляд на собі, але не рухаюсь. Не хочу його більше бачити. Як тільки чую, що двері зачиняються, скручуюсь калачиком і звільняю почуття, дозволяю собі поплакати. Я зла на Ореста, ображена на маму і скучаю за Віталієм. Хто знає, коли побачу його знову? Хочеться торкнутись до його гарячої шкіри, поцілувати палкі губи, глянути у кохані сірі очі. Дістаю з ліфчика аркуш паперу і розгортаю його. Розглядаю фото і плачу. Я щось придумаю. Я обов’язково з ним зустрінусь. Адже це необхідно. Кладу долоню на живіт і зариваюсь обличчям в подушку. 

Коли заспокоююсь, ховаю анкету під матрац, іду в ванну, приймаю душ і одягаю свою стару сукню в горошок. Мені було п’ятнадцять, коли її купувала. Видно, що мама зібрала перше, що попалось у руки. Вона ніколи не цікавилась моїми інтересами.

Довго жаліти себе не варто, треба брати все в свої руки. Тому накидаю на плечі легку курточку, котру теж знайшла в шафі, виходжу з кімнати і спускаюся широкими сходами на перший поверх. Простора зала завжди дивувала мене великими розмірами. На підлозі встелена красива плитка, в боковій стіні вмонтований великий камін. Не впевнена, що він взагалі працює, не пам’ятаю, щоб хоч раз його запалювали.

Долаю відстань до дверей і виходжу на двір. Так, з дому вийти можу. Та не більше. Вся територія огороджена високим кам’яним муром, а на в’їзді біля воріт завжди сидить охоронець.

Спускаюсь з сходів і йду до альтанки, котра розміщена між клумбами квітів і густо насаджених туй. Коли ми були в гостях з мамою, я часто тут сиділа.

Не проходить і п’яти хвилин, як бачу білу машину, яка повільно в’їжджає у двір і зупиняється біля будинку. З неї виходить молода красива жінка у довгому сірому пальто, в котрій я не відразу впізнаю Мілу, молодшу сестру Ореста. Вона на рік за мене старша і раніше ми з нею добре спілкувались.

Я виходжу з альтанки.

-         Міла, - махаю їй рукою.

Вона зупиняється і здивована йде до мене. Вона така доросла і жіночна, не можливо порівняти з тою малою і худою дівчинкою, якою її запам’ятала.

-         Софія, - радісно промовляє і ми обіймаємось. - Ти вже тут. Як ми давно не бачились, роки три, напевно.

-         Так, - киваю і сумно посміхаюсь. - На день народження моєї мами. Нажаль мене не часто відпускали з коледжу.

Брешу, соромно казати, що мама мене просто не хотіла нікуди брати з собою, якщо я появлялась вдома. Хоч Міла, напевно, і так здогадується. Вона чи не єдина помічала наші непрості стосунки.

-       Так, - задумано киває, поправляє русяве пряме волосся, що стелиться по плечах. - Ти виглядаєш якоюсь стомленою і заплаканою. Я надіюсь мій брат тебе не ображав?

-       А мені є чому радіти? Примусово хочуть видати заміж.

-       Я здивована, - округлює вона сірі розфарбовані очі. - Я думала, ти цього хочеш.

-       Чому ти так вирішила? Я не бачила його декілька років.

-       Я думала він тобі завжди подобався.

Тепер здивована я. Як таке взагалі може прийти в голову? Я ж їй завжди розповідала своє ставлення до Ореста, а вона посміювалась. Видно взагалі не сприймала серйозно.

-         Та я його терпіти не могла і не можу, - доказую своє. - А мама змушує одружитись з ним. Я просто жахливо себе почуваю.

-         Знаєш що, я спробую поговорити з батьком, але ти сама розумієш, на нього вплинути майже не можливо.

-         Дякую, Міло.

Я рада, що в цьому домі є хоч одна людина на моїй стороні.

Йдемо у будинок і повільно прямуємо на верх.

-         Можеш дати свій телефон на хвилинку? - запитую, коли ми піднімаємось по сходах до другого поверху. - Мама забрала усі мої речі.

Міла охоче дістає з модної сумочки телефон і дає мені.

-         Твоя мама геть вже здуріла, - обурюється.

Вона рідко говорить щось погане про людей, але тут особливий випадок. Згідно киваю і набираю номер Віталія по пам’яті. Це єдиний номер, який я вивчила, крім свого, звісно. Декілька секунд напруженої тиші , а потім “ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності”. Розчаровано видихаю. Можливо виключений.

-         Кому ти дзвониш? - цікавиться Міла.

-         Подрузі, - брешу в очі. Розказувати про Віталія не можна. Не зараз.

На другому поверсі ми розходимось. Я повертаюсь у свою кімнату і стомлено падаю на ліжко. Зустріч з Мілою трохи розрадила мене і я вже не почуваюсь настільки нещасною у цих чужих стінах.

Через годину в двері стукають і в кімнату заходить Орест з подарунковим пакетом у руці. Я лежу на ліжку, підігнувши ноги під себе, ворсиста червона подушка міцно стиснута руками біля грудей і дивлюсь на нього з-під лоба суворим поглядом.

-         Усі збираються на вечерю у їдальні. Я прийшов за тобою, - говорить мій жених.