Розділ 3

Будь хорошою дівчинкою. Впевнена, багато хто з жінок хоч раз в житті чув ці слова. Я і старалась нею бути. Маленькою я була найслухнянішою дитиною, догоджала мамі і вела себе чемно. Надіялась, що вона оцінить мої старання і полюбить

Та в дванадцять вона відправила мене у цей закритий коледж для дівчат. І все через того Ореста та його дурного двоюрідного брата Дениса. Ми тоді були в Ореста вдома, було якесь свято, приїхало багато гостей. Мама мене одягнула в ніжно рожеву сукню, волосся заколола шпилькою у вигляді квітки. Всі діти зібрались біля солодкого столу, котрий накрили в дворі перед будинком. Денис був біля мене, він постійно крутився поруч. Орест нудьгував в стороні. Тоді, сімнадцятирічний хлопець не вважав компанію малечі цікавою. Та в якийсь момент він помахав Денису і той побіг до нього. Вони довго перешіптувались і коли Денис повернувся до мене, виглядав схвильованим і почервонілим.

-         Ти знаєш що таке французький поцілунок? – сором’язливо запитав.

-         Ні, - тоді не знала і не цікавилась таким.

-         Хочеш покажу, - він зробився багряним і невпевнено відводив погляд.

Мені здалась підозрілою його поведінка, але цікавість перемогла. Я згідно кивнула. Денис поклав руки мені на спину і потягнувся витягнутими губами, заплющивши очі. Я гидливо скривилась, відхилилась якомога назад, почала відштовхувати його від себе. А потім втратила рівновагу і гепнулась спиною на столик з солодощами, потягнувши хлопця за собою. Столик перевернувся і ми впали на траву. Я була вся у тортах і тістечках, моя шикарна сукня обмащена в маслянистому кремі, волосся злиплось від чогось мокрого, а Денис лежав на мені і дивився вибачаючим поглядом. Навколо сміялись з нас діти, та найголосніше іржав Орест.

Мама з іншими гостями побачила мене у такому стані. З кам’яним виразом обличчя підійшла, сильним ривком потягнула на себе, аж рука заболіла, допомогла піднятись на ноги.

-         Ти мене ганьбиш, - сердито прошипіла.

Не відпускаючи, повела у дім, закрила у ванній і веліла помитись.

Вечірку я досиджувала у гостьовій кімнаті, як покарання за погану поведінку. Весь цей час задоволене обличчя Ореста не виходило з моєї голови. Я була впевнена, це була його ідея.

Коли нарешті двері відчиняються, я по хазяйськи сиджу на дубовому масивному столі директорки з високо піднятою головою.

Валентина Геннадіївна заходить перша і шоковано округлює очі.

-         Що ти накоїла? – ричить, розглядаючи весь бардак.

Я задоволено посміхаюсь і зістрибую зі столу. І тут бачу його. Він заходить другий, повільно, нікуди не спішить. Байдуже проводить поглядом по кабінеті, кривить тонкі губи у легкій посмішці. Потім його чорні очі зупиняються на мені. Я не бачила його роки три, а може більше, не пам’ятаю. Тоді він був худішим і без акуратної борідки. Правду мама казала, красивий, гарної статури чоловік у чорному діловому костюмі. Мрія кожної дівчини, тільки не моя. Орловський Орест Олександрович, мій майбутній чоловік і він викликає в мені лише злість і роздратування.

-         Водяна Софіє, ти думаєш це тобі зійде з рук? – починає заводитись директорка. Вона безпомічно розводить руками і сопе від люті. – Я все докладу твоїй матері. Ти мені все відшкодуєш.

-         Ви давно все зробили, - сухо говорю і підходжу ближче. – А це вам дяка за всю вашу «доброту».

Вона червоніє від злості, стискає руки в кулаки і трясе головою, аж сиве волосся вилазить з тугого пучка. Я не звертаю на неї уваги, просто проходжу повз, підходжу до Ореста. Він уважно мене вивчає, бачу зацікавленість в його очах.

-         Привіт, - голос звучить приємним баритоном. – Давно не бачились.

-         Ну привіт, - відповідаю і змушую себе посміхнутись.

-         Ходімо, а то зараз буде буря, - киває на директорку і простягає руку.

Мить вагаюсь, перш ніж прийняти її. Ми покидаємо кабінет і ось я вже за дверима, одна перепона пройдена. Йдемо по коридору, бачу як прохожі дівчата витріщаються на нас. Чужі чоловіки в нашому коледжі велика рідкість.

-         За що ти їй так? – раптом запитує і я не відразу розумію про що він. – З кабінетом.

-         О, це особисте, - туманно відповідаю.

Ми доходимо до вхідних великих дверей. Орест тісно стискає мою руку, наче боїться, що зараз втечу. І не безпідставно.

-         Мама говорила, що буде шофер, - промовляю, коли другу перемогу минаю і ми опиняємось на вулиці. – Не думала, що ти будеш.

Доведеться добре схитрити, щоб він не був завадою.

-         Вирішив за своєю нареченою поїхати особисто, - посміхається сяючою посмішкою, показуючи білосніжні зуби.

Він думає мені сподобається така відповідь, та слово «наречена» ріже слух. Бажала б ніколи його не чути.

Підходимо до великої чорної тонованої машини. Периферійним поглядом помічаю дівчат, котрі стоять і заворожено спостерігають за нами. Серед них є Альона. Орест відкриває для мене задні двері, я востаннє оглядаюсь, наважуюсь помахати подрузі і сідаю у середину. Мить і він сідає з іншої сторони.

-         Твої знайомі? – цікавиться.

Здається він забагато задає запитань. Навряд чи все це йому знадобиться.

-         Подруга, - коротко відповідаю і відвертаюсь до вікна, даю зрозуміти, що розмову закінчено.

-         Олеже, можемо їхати, - командує Орест водію, котрий сидить за кермом.

Той дивиться в дзеркало заднього виду. Бачу частину широченного обличчя і зустрічаюсь з зацікавленим поглядом.

Мотор гурчить і ми рушаємо з місця. Машина повільно виляє по дорозі, минає рожевий гуртожиток, потім жовтіючий через осінь парк і нарешті зупиняється перед величезними металевими ворітьми. Охоронець, що сидить у своїй кабінці, відчиняє їх. Ворота повільно розкриваються. Шофер тисне на газ і ми покидаємо територію коледжу, котра обгороджена високим трьох метровим парканом.

Третя перешкода пройдена.

Через годину ми вже далеко за містом, а навколо мерехтять скошені поля. Я стараюсь дивитись у вікно, сиджу як най далі від Ореста, притулившись до дверей.