Розділ 2

Я вже почала думати, що все минеться. А дзуськи.

Проходить декілька днів. Мені дозволяють ходити на пари і відразу у кімнату. Ніяких прогулянок по території, ніяких спілкувань. Відчуваю себе злочинцем строгого режиму. Все це мене мало хвилює, а ось з Віталієм бачитись не можу. Взагалі у коледжі його не видно і Альона говорить, що не бачила. Я починаю хвилюватись.

На другій парі, як завжди нудьгую. Вивчаємо китайську, а я зовсім в ній не петраю. Взагалі не розумію, навіщо вона нам потрібна. Програма в нас з професійним ухилом, я обрала філолога, особливо вибирати не було з чого.

В двері стукають і в аудиторію заходить дівчина. У неї на грудях яскраво жовтий значок у формі зірки і це значить, що сьогодні вона чергова по порядку. Така “честь” випадає раз на декілька місяців.

- Я вибачаюсь, але Водяну Софію викликають до директора.

Після цієї фрази усі погляди направлені на мене. Викладачка теж незадоволено свердлить поглядом. Усі знають, що просто так до директора не викликають, а значить я виробила щось погане.

Не дочікуючись згоди викладачки, збираю речі і йду до виходу. Де знаходиться кабінет крокодилихи я знаю, але дівчина, як сумлінний виконавець, доводить мене прямо до дубових дверей.

- Удачі, - тихо шепоче, перш ніж я заходжу. Не знаю навіть її імені, але приємна її підтримка.

В середині сутінки. Інтер'єр зроблений у темних тонах і здається, що тут завжди вечір. Валентина Геннадіївна спішить на зустріч і рівняється зі мною.

- Обіцянку я свою виконала, - швидко промовляє, киває в сторону і виходить з кабінету.

Повертаюсь в показаному напрямку і завмираю. Пульс пришвидшується, долоні потіють, я починаю сильно хвилюватись. Мама сидить на шкіряному темному дивані, як завжди прекрасна і елегантна. Світле волосся заколене у пишну зачіску, губи червоніються яскравою помадою, одягнена шовкову білу блузку і тілесного кольору штани. Скільки себе пам’ятаю за нею впадали чоловіки, та вона завжди залишалась стриманою і холодною. Точно як зараз.

- Привіт, Софіє.

Сухе слово не виражає емоцій. Ніяких обіймів, ніяких «як твої справи». В нас завжди так було і я вже до цього звикла.

- Вітаю, мамо, - намагаюсь наслідувати її тону, але мій голос тремтить.

Вона повільно підіймається, цокає каблуками дерев’яному паркеті, спирається на масивний стіл директорки і схрещує руки на грудях. Вона відчуває себе тут, як в дома.

- Я змушена була відкласти важливі справи, щоб приїхати сюди. А ти знаєш, яка я зайнята, - пряме звинувачення, що відволікаю її.

- То треба було не їхати, - знизую плечима. - Нічого страшного.

- Те, що мені розповіли в голові не вкладається, - її спокійний тон лякає більше, ніж якби вона кричала, мов навіжена. - Не думала, що ти можеш до такого докотитися.

- Впевнена, Валентина Геннадіївна перебільшує, - вперто піднімаю догори підборіддя. Буду стояти на своєму до кінця.

- Хочеш сказати, що ти не маєш інтрижки з учителем історії? - вона прищурює голубі очі.

- Ні. Ми з ним зустрічаємось і в нас серйозні відносини.

Стою перед нею, як солдат, струнко і не рухаюсь.

- Виходить все набагато гірше ніж я думала, - важко зітхає і обводить поглядом весь кабінет.

Знаю цей її жест. Я її дратую і таким чином вона просто намагається на мене не дивитись. Значить не настільки спокійна, як хоче здаватись.

Мама відштовхується від столу і за декілька кроків опиняється поруч зі мною. Відчуваю гострий аромат її парфумів, він настільки в’їдається в ніздрі, що стає важко дихати. Декілька секунд вона уважно роздивляється моє обличчя. Я намагаюсь не відводити погляду.

- Ти хоч знаєш, що своєю поведінкою присоромила себе і мене? Як можна бути на стільки дурною і вестися на якогось викладача?

- Він кохає мене і я його теж.

- Ти справді віриш, що він щось до тебе відчуває? Він звабив тебе лише тому, що ти тупе багате дівчисько. І якщо не вийде з тобою, він знайде собі іншу жертву.

Вона так палко це говорить, наче не про Віталія, а про того, хто колись зробив їй боляче. Про мого батька.

- Це не правда. Він не такий, - сльози душать, але я намагаюсь триматись. Перед мамою показувати слабкість не варіант. - Віталій кохає мене і обіцяв, що ми будемо разом.

- Авжеж, і саме тому він зібрав свої манатки і виїхав з коледжу.

- Ти брешеш.

- А ти цього не знала? Він звільнився того ж самого дня.

- Це крокодилиха змусила його піти, - прізвисько виривається з моїх занімілих губ випадково.

Мама розширює очі, стискає в тонку лінію червоні губи, але ігнорує мої слова. Вона відходить від мене і повільним кроком повертається на диван. Закидає ногу на ногу, на коліні скріплює руки в замок.

- Коротше, - робить паузу. - Я відправила тебе в цей приватний коледж закритого типу не для того, щоб ти крутила шури мури з викладачами, а щоб з тебе виховали нормальну пристойну жінку. Напевно, це була моя помилка. Не знаю. Ти лише довела, що на своє майбутнє тобі начхати. Тому я візьму все в свої руки.

- Все і так в твоїх руках, - обурююсь.

- Не зрозуміла, - дивується вона.

- Ти все життя мене контролюєш. Я волі не мала, що в дома, що тут. Рамки і заборони, відколи себе пам’ятаю.

- Нічого, - махає вона на мої слова рукою. - скоро все зміниться. Скоро я втрачу контроль над тобою. І твоїм життям займеться твій чоловік.

Здається мені причулось. Перестаю дихати, надіюсь, що зрозуміла не правильно.

- Що?

- Я знайшла тобі нареченого і незабаром ти виходиш заміж. Можливо подружнє життя напоумить тебе, Софіє.

- Скажи, що ти пожартувала. Ти не можеш зі мною так вчинити.

- Я мушу. Тут тебе залишити не можу. Валентина Геннадіївна обурена тим, що побачила і не хоче більше відповідати за тебе. То ж рано чи пізно, але тобі світить заміжжя. Не хвилюйся ти його знаєш, то ж знайомитись не треба.

- Ти запланувала це давно, - приречено видихаю. Мені ніколи не судилось вирватись з клітки. - Ти не дала б мені свободи. Після коледжу одружила.