Гучне цокання каблуків дзвінко розноситься по пустому коридорі. Я йду швидко, час від часу оглядаюсь назад, чи нікого немає. Свідки мені не потрібні. Перед очима миготять двері аудиторій, з невеликими металевими табличками, на котрих чорніються дрібні написи. Всі ці написи я вже давно знаю на пам’ять. Зверху біліє нумерація , котра йде на спад і я цілеспрямовано прямую до дверей з десятим номером. Чим ближче підходжу, тим сильніше калатає серце, а подих зривається від швидкого ходу.
Нарешті на місці, на мить зупиняюсь, поправляю спідницю. Хвилююсь так, наче роблю це вперше, хоч навіть не пам’ятаю скільки раз вже тут була. Піднімаю кулак до дверей. Три коротких стуки. Такий наш шифр. І чекаю. Розглядаю табличку, на ній пише:
“Кабінет історії
Викладач: Шамановський Віталій Павлович”
З тихим скрипом двері відчиняються і сильна чоловіча рука затягує мене у середину. Чую клацання замка і розумію, зараз тут лише я і він.
- Чому так довго? Я зачекався, - чую шепіт біля вуха.
- Ніяк не могла раніше. У нас була виховна година.
Я притиснута спиною до холодної стіни, він тулиться до мене усім тілом і накриває губи вимогливим поцілунком. Обвиваю руками його шию, засовую пальці в світле хвилясте волосся. Млію від його близькості і втрачаю розум. Раптом він відсторонюється, бере мене за руку і веде до викладацького столу. Я дарую йому розуміючу посмішку. Так ми робили не раз. Порушували усі правила, засновані в середині цих кам’яних стін.
Хапає за сідниці і висаджує на плоску поверхню, змітає залишки непотрібних нам речей. Я вся тремчу у передчутті нової порції ласки. Знаю, він може бути дуже ніжним, а іноді жорсткішим, якщо я попрошу. Іноді навіть благаю. Ставить гарячі долоні на мої коліна, повільно проводить угору, піднімаючи спідницю коричневого кольору. Наша навчальна форма просто жахлива і я її терпіти не можу.
- Я сильно скучив, - говорить з хрипотою і розглядає мене голодними сірими очима.
Я милуюсь ним. Завжди стриманий і серйозний серед інших, зараз поруч зі мною він палає емоціями.
- Ти не уявляєш, як я скучила.
Ловлю його за чорний светр і притягую до себе впритул, засовую руки під одяг, гладжу пальцями його пружний живіт. Схвально посміхається і робить те саме, просовує руки під лляну блузку.
- Софіє, ти зводиш мене з розуму, - хрипить і накидається на мене з поцілунками.
Спочатку губи, потім підборіддя, спускається нижче по шиї до вирізу блузки. Дихаю важко, хилюсь трохи назад, а він нависає наді мною і тулиться ближче.
- Я кохаю тебе, - зізнаюсь вже не вперше.
Від коли ми тут зустрічаємось потайки, я впевнилась, що не зможу без нього жити. Він моє все.
- Я теж тебе кохаю, - на мить завмирає і прискіпливо дивиться в очі.
Ось та ідеальна мить. Треба сказати. Збираюсь заговорити, та він знову накриває рот м’якими губами. Я відсторонююсь, намагаюсь зібратись з думками.
- Зачекай, я хочу дещо сказати.
- Давай потім. У нас мало часу. І я дуже тебе зараз хочу.
Він береться за ґудзики блузки, азартно починає їх розстібувати. По шкірі робить доріжку з вогких поцілунків. Я хочу його теж, але треба з ним поговорити. Тягнути немає як.
- Це важливо, - наполягаю.
- Що може бути такого важливого, що не може зачекати з пів години? - він починає дратуватись. Я псую йому насолоду.
Хмурюсь і надуваю губи. Збираюсь заперечити, та раптом чую знайоме клацання зі сторони входу.
І тут двері відчиняються настіж, а на порозі з’являється Валентина Геннадіївна, директорка приватного ліцею для дівчат і наша сурова наглядачка.
- Що тут коїться?! - ричить несамовито, її металевим поглядом можна вбити. - Віталію Павловичу, що це все означає?
Коханий відскакує від мене, мов від вогню, поправляє одяг і стає струнко. Я повільно сповзаю зі столу і тремтячими руками застібаю блузку.
- Вибачте. Ми проводили з Софією індивідуальне заняття.
- Ти що мене взагалі за дурепу вважаєш? - її худе обличчя червоніє від злості. - За таке заняття можна потрапити у в’язницю.
- Нічого подібного, мені вже давно є вісімнадцять, - обурююсь я, чим відволікаю її увагу на себе.
Та нашої крокодилихи я зовсім не боюсь, так ми її прозвали за жахливий характер, і навіть рада, що вона нас застукала. Тепер не треба буде ховатись. Вони можуть навчати мене манер і математики, та кого кохати не їм вирішувати.
- Та ти що? - хижо посміхається. - А вчителю з ученицею витворяти таке, думаєш можна?
В її словах сочиться сарказм. Знизую лише плечима. Знаю, що це не етично, але чи забороняється законом, не впевнена.
Вона підходить до нас, висока і худа настільки, що діловий, брючний костюм гірчичного кольору, приховує усі вигини жіночого тіла. До речі, в неї просто жахливий смак. Величезна в’язка ключів від усіх кабінетів дзвінко дзеленчить при кожному русі її руки.
- Водяна Софіє, - директорка обмірює мене презирливим поглядом карих очей і кривить губи. - Ти будеш мати великі неприємності. Я це так просто не залишу. А вас Віталію Павловичу, - переводить погляд на мого хлопця, котрий стоїть блідий, мов стіна, - чекаю у своєму кабінеті через п’ять хвилин.
Віталік слухняно киває, як малий хлопчик, опускає голову до грудей і шмигає попри Валентину Геннадіївну до виходу. Я проводжаю його поглядом, надіюсь, що він обернеться, але цього не стається.
У грудях ниє від несправедливості. Яка їй різниця з ким я зустрічаюсь. Я досить доросла, щоб все вирішувати без сторонньої допомоги. Нажаль, наша директорка вважає інакше.
- Ти хоч уявляєш, що ти накоїла? - до її жорсткої манери розмовляти ми вже давно звикли, але зараз вона прямо кипить від люті. - Ти забруднила свою репутацію, репутацію нашого коледжу.
- Так і кажіть, що лише за коледж ви хвилюєтесь.
Вона округлює очі від моєї нахабної поведінки. Ні, щоб стояла і мовчала, слухняно слухала, а тут беру і виступаю.
- Коледж в мене в пріоритеті, але про учениць теж піклуюсь. Бачу, вважаєш себе досить дорослою, робиш, що хочеш. Я не буду повчати. Нехай займається тобою рідна мати.
#7919 в Любовні романи
#3087 в Сучасний любовний роман
#1830 в Жіночий роман
Відредаговано: 11.01.2023