Біснувата

Я сиділа в авто, дозволяючи світові за вікном розтікатися нечіткими контурами, немов акварель, розмита дощем. Думки розсипалися дрібним пилом у повітрі, жодна не мала сили вкорінитися чи втримати мене в теперішньому. Голос водія линув десь із глибини, глухий і далекий, схожий на прибій нічного моря, що накочується й відступає. Іноді він ставав суцільним білим шумом, який зливався з гуркотом дороги, а іноді вловлювався уривками: слова, фрази, окремі звуки немовби чіпляли мене за рукав, змушуючи озирнутися всередину себе. Та варто було їм пролунати — і знову все тануло, тягнучи мене у той самий напівсонний туман.

— …Я був у селі, на Закарпатті, — долинуло до мене крізь оту хвилювату завісу звуку, — ми якраз збиралися йти до церкви. І раптом Дмитро, чоловік, який йшов поряд, сказав мені, що його жінка біснувата.

Я, мовби прокинулася, коли почула це слово. Біснувата. Воно відразу врізалося мені в пам’ять, вловило за невидиму нитку, й увага, яка досі розсипалася, немов порох, раптом загострилася. Книги та фільми часто пропонували історії про одержимих. Але що за маячня, у двадцять першому столітті, на повному серйозі розповідати незнайомій людині про обряди екзорцизму?

— “Як це — біснувата?” — запитав я того Дмитра, а він тільки й відповів: “А от побачиш, коли ми до церкви підійдемо…”

Голос водія тремтів від приглушеного хвилювання, а слова розкручувалися переді мною в дивну картину, де все вже не мало вигляду простої оповідки.

— І от ми наблизилися, — говорив він далі, — підійшли вже майже до самої церкви… І тоді ця жінка, Марія, впала. Просто впала, наче хтось підкосив їй ноги. Тіло почало судомити, скручувати, ніби якась невидима сила стискала кістки. Її чоловік, дивлячись на мене, сказав, що це завжди з нею трапляється, коли вони підходять до храму. І попросив допомогти занести дружину всередину...

Водій зробив паузу. Лише рівномірний шум шин по асфальту звучав у салоні, але й він здавався якимось неприродним, чужим.

— Але я побоявся… — нарешті тихо промовив він. — Мало лі шо…

Ці слова зависли між нами на деякий час, а згодом водій продовжив розповідати:

— Потім Дмитро, усе ж, дотягнув дружину до храму, — вів далі він, ніби боявся власних спогадів, але водночас не міг спинитися. — Я теж увійшов. І там… сиділи ще декілька кілька людей. Кажуть, теж біснуваті…

Водій махнув рукою, мовби відганяючи перед очима якесь надто виразне видиво.

— Там таке робилося… — голос його знизився, — та жінка, ну, Марія, раптом почала змінювати голос. Ніби з неї говорив хтось інший. Чоловік. І, уявляєш? Російською мовою!..

Я завмерла. У голові закрутилися гіпотези: від цілком раціональних до примарних. Психічний розлад? Можливо, епілепсія? Чи, може, розіграна на людях демонстрація підсвідомого? Та чи, взагалі, показували цю жінку лікарям?

Проте чим довше я слухала, тим важче було тримати тверезу логіку при собі: історія, вимовлена водієм, тягнула мене кудись далі, за межу раціонального, наче в глибини нічного сну, з якого неможливо вибратися без наслідків.

— Отой Дмитро нахилився до мене і тихо мовив, — голос водія знову задрижав, — що я можу поговорити з тим, хто сидить всередині його дружини. Я зніяковів, та все ж наважився спитати: “Як тебе звати?”

І тоді з її вуст, чужим, грубим і сухим голосом, пролунав короткий, холодний відгук:

— Легион.

Мене вразило це слово, наче удар. Я й досі чую, як воно відлунює.

— Я трохи подумав, — провадив далі водій, — і наважився ще на одне питання. Сказав тій… сутності: “Якщо тобі так погано в церкві, то чому ж ти не перейдеш у когось іншого, того, хто до храму й ногою не ступає?”

Настала пауза, і з глибин горла Марії знову прорвався низький чоловічий голос:

— Это не так просто…

Він замовк, важко ковтнув, та врешті продовжив:

— А потім те щось у ній пробурмотіло ще:

— Она сука! Я люблю мясо, водку и танцевать, а она мне не даёт…

Слова зависли у повітрі, брудні, блюзнірські, чужі святому місцю. Я вже не зміг говорити далі, — водій глибоко зітхнув, і в салоні авто стало так тихо, що чути було, як крутяться шини. — Бо саме тоді святий отець почав читати молитву над усіма тими нещасними. Голос його луною розходився по храму, витісняючи той морок, а в повітрі запахло ладаном, перемішаним із криком і стогоном...

Оповідь на декілька хвилин обірвалася, але тиша, яка настала, була ще моторошнішою за попередньо промовлені слова.

— Після обряду Марія ніби то отямилася, — продовжив він тихо, ніби боявся порушити крихку рівновагу між сказаним і забутим, — піднялася, похиливши голову, й повільно вийшла з храму, спираючись на руку свого чоловіка.

Я уявила цю картину: жінка, виснажена й згорблена, немов тінь, ступає повз свічки, які тремтять, немов від подиху невидимих вітрів.

— Я стояв тоді поруч зі святим отцем, — продовжив водій, — і він упівголоса промовив: чи до мене, чи до себе самого: “Вона така вже декілька років… Якось прийшла на Спас яблука святити — і почалося.”

У голосі водія, коли він це повторював, чулося не лише здивування, а й щось схоже на приховану тривогу.

А потім раптом повернувся до мене, очі його спалахнули жагою до істинної відповіді:

— От скажіть мені… буває таке чи ні?..

Я застигла. Всі думки, які крутилися в голові, раптом розсипалися, залишивши по собі лише порожнечу. Я чесно не знала, що маю відповісти.

Тиша сіла між мною та водієм, мов третій пасажир, і далі ми вже їхали мовчки. Лише дорога розмотувалася перед фарами, як темна стрічка, що вела нас кудись у невідоме.