Глава 15 "Натяк"

Крістофер

— Міс Фостер? — підвів брови у здивуванні. — Ви чому ще не вдома?

Вона дивилася на мене не менш здивовано, ніж я не неї. Вийняла олівець з рота і швидким рухом протерла губи.

— Я ж працюю над проектом, хіба ви забули? — відповіла питанням на питання.

— Досить вже на сьогодні. Йдіть додому, відпочиньте.

— Ні, я ще трішки попрацюю, — відповіла і знову втупила погляд в екран монітора. Ну, що за нестерпне дівчисько!

— Домініко! — гаркнув занадто емоційно, бо бідна дівчина аж здригнулася. Не думав, що вийде аж так голосно. Не розрахував, що приміщення спустошилося, вся електроніка стихла і кожен звук тепер посилюється. – Негайно вимикай ноутбук. Інакше я його сам вимкну!

— Гаразд, тільки збережу.

Присів на краєчок столу, заклав руки на грудях і спостерігав за нею. Чекав, поки вона все зробить, збере свої речі. Вона сьогодні, як справжня англійська леді. В строгому костюмі чорного кольору і смарагдовій блузці. Дуже стильна і …приваблива? Хм. Крісе. Невже? Невже, ця міс Чіканута Психічка здатна викликати у тебе не тільки нервовий припадок, але й приємніші емоції. Крадькома поглянув на стрункі ноги, які бачив в день аварії. Ще тоді помітив, що вона ходить в панчішках. Цікаво, а вона і зараз в них?

— Добраніч, містере Форткаст, — її голос висмикнув мене з прострації. Дівчина встала з крісла, взяла сумочку на плече і на секунду затрималася, перш ніж піти.

— Добраніч, міс Фостер. Гарно провести уїк-енд.

— Дякую, — вона розвернулася і покрокувала до виходу, а я знову задивився на її ніжки.

— Домініко! — гукнув її, але сам не зрозумів, навіщо. Вона обернулася і поглянула на мене із подивом. Очікуючи пояснень, навіщо я її покликав. А я сам не міг второпати! — Вас підвезти? — ляпнув перше, що спало на думку.

— Ні, дякую. Я викличу собі таксі, — заради ввічливості, коротко всміхнулася. — До побачення!

Вона пішла, а я все так і сидів, дивлячись їй вслід. Тихенько офігіваючи від свого секундного пориву. І що це на мене найшло? У всьому винні її ніжки. На які вона ще й досі шкутильгає. Чорт! Я вже починаю відчувати провину, що накинувся на неї того ранку. А вона міцний горішок. Ні разу не нила, що у неї болять побиті коліна. Не вимагала лікарняної відпустки. Тільки образи кидала в мій бік. І правильно робила!

Бо я ж справжній ідіот! Людині боляче ходити, а я дрючю її, на чому світ стоїть.

Після Анабель я з жінками розучився нормально спілкуватися. З нормальними жінками. Не з тими, що самі вішаються на шию і лізуть в ширінку, навіть не познайомившись. Таким тільки б гроші.

А от такі, як Домініка, давно не траплялися на моєму шляху. Щирі та справжні. Емоційні та відверті. Ще в студентських роках, коли я був гарячим шибайголовою. І міг без проблем пробратися у вікно жіночого кампуса, підкорюючи цим серце чергової красуні. Зараз мені тридцять п’ять, і всі ті замашки давно в минулому. Як і щирі й наївні дівчатка.

Ладно тобі, Крістофере. Харош філософствувати. Час повертатися додому.

Спустився ліфтом до підземного паркінгу, сів в авто і виїхав на дорогу. За звичкою подивився на будівлю, в якому знаходиться офіс. Мій погляд застиг на тендітній жіночій фігурі, що одиноко стояла під центральним входом. Під’їхав і зупинив автомобіль поруч.

— Міс Фостер? Чому ви ще й досі тут? — опустив вікно з боку пасажирського сидіння.

— Чекаю на таксі, містере Форткаст.

— Сідайте, я вас підвезу, — вона забарилася, не наважуючись прийняти мою пропозицію. — Сідайте, я не кусаюся, — всміхнувся.

— Гаразд, — Домініка відкрила дверцята і важко сіла поруч. — Тільки тому, що стояти вже немає сил. Ноги болять.

Завів двигун і Бентлі з легкістю рвонув з місця. Домініка назвала свою адресу і замовчала. Намагався не дивитися на неї, але все одно боковим зором спостерігав за дівчиною. Вона просто сиділа і дивилася на дорогу.

Ще позавчора я б зірвався і почав їй грубити на шпильку про ноги. А зараз тільки мовчки глибоко зітхнув. І чому я тепер почуваю себе скотом і винним у тому, що дівчина змушена терпіти біль? В її очах я ще той гівнюк. Хрінь собача.

— Міс Фостер, — зробив паузу, — Домініко, — відірвав погляд від дороги й подивився на розгублену дівчину. — Хочу вибачитися перед тобою, — від цих слів її обличчя витягнулося, брівки вигнулися від здивування, аж ротик відкрився. — За той випадок на дорозі й за дурнувату поведінку. Хочу почати з нового аркуша наше спілкування. Якщо ти, звісно, не заперечуєш.

Вона мовчки кліпала і збентежено дивилася на мене. Певно, шукала в моїх словах підступ. Але я говорив щиро, і сподіваюся, вона це відчула.

— Гаразд, містере Форткаст, — нарешті промовила вона і мені відчутно полегшало. — Я теж тоді поводилася не надто приязно. Просто, коли тобі наїжджають на ноги, останнє, що хочеться – бути ввічливою і стриманою леді.

Я розсміявся. А вона ще й гумористка!

— Що ж, я радий, що ми примирилися, — загнав авто в поворот і за кілька хвилин зупинився по потрібній адресі.

— Дякую, що підвезли, містере Форткаст, — подарувала мені чарівну усмішку, а я задивився на її губки.

— В неофіційній обстановці можна просто Крістофер. Як от зараз.

— Добре,— кивнула, — Крістофер. До зустрічі в офісі.

— Так, до понеділка. Тільки прошу – не запізнюйся. Інакше приїду і витягну тебе з ліжка. Я ж тепер знаю, де ти живеш, — жартома промовив і підморгнув їй. — Тож якщо не хочеш розгулювати офісом в піжамі – прийди вчасно.

— Гаразд, — вона вийшла з авто і зачинила за собою дверцята. А потім нахилилася і промовила у вікно: — Я, до речі, сплю гола. Добраніч, Крістофере!

І розвернувшись, упевненою ходою пішла до будинку. Охрініти! Дивився, як вона зникла за вхідними дверима і не міг втямити: що це щойно було?! Натяк? Флірт? Спроба мене звабити?

Єдине, що залишається – перевірити. Що я обов’язково і зроблю!