Глава 14 "Вилити душу"

Крістофер

Ох, і шаленим видався сьогодні день! Чого тільки варта перепалка з Домінікою у залі нарад! Невже вона думає, що з нею носитимуться, як з яйцем Фаберже? Світ егоїстичний і жорстокий, і якщо вона не затямить цю істину, то на своєму життєвому шляху зустріне цілу купу розчарувань. Не знаю, які в неї батьки, але точно вони не навчили свою доньку самостійності.

До пізнього вечора сидів в офісі, навіть на обід не відлучався. Роботи зібралося вдосталь. Майже не покидав стіни власного кабінету. Не бачив ані Метьюза, ані Фостер.

Коли на годиннику побачив сьому вечора, добряче здивувався. Я б ще посидів в цифрах і графіках, але сьогодні п’ятниця і рівно о восьмій я мушу бути на татамі. Джейсон не любить, коли я запізнююсь на його зайняття. Він так потім гамселить мене, що всі ті блоки, які я вивчив, займаючись з ним карате тричі на тиждень, ніяк мені не допомагають.

— Слухай, Крісе, ти з мене ледь дух не вибив, — важко відсапуючись після поєдинку промовив Лі. – Ти сьогодні сам на себе не схожий.

Ми пройшли до переодягальні й втомлено присіли на лавку.

— То я вирішив тобі відомстити за всі попередні рази, — віджартувався я, витираючи піт з чола, що градом котився по шкірі.

Не буду ж я казати йому, що якась плюгавка, на ім'я Домініка Фостер встигла вибісити мене настільки за ці два останні дні, що я б напевно і Годзилу ушатав однією лівою.

Попрощавшись з тренером, викликав таксі й вже о десятій був вдома. Швидко змінив костюм на трикотажні спортивні штани й котонову футболку, і попрямував у вітальню. Вечір п’ятниці, можна побалувати себе склянкою віскі.

— Привіт, малий! — кинув, як тільки зайшов у простору кімнату, з великими панорамними вікнами, які відкривали вид на океан.

Активував з телефону стереосистему. З прихованих колонок у стелі полилася ніжна композиція Віденського вальсу Йоганна Штрауса. Неголосно, суто на фоні. Ідеальна музика для релаксу. Підійшов до бару, взяв дві склянки й налив «Джек Деніелз».

— Ось, тримай, це тобі, — поставив склянку з віскі біля глиняного горщика з кактусом, а сам підійшов впритул до вікна. — Як пройшов день? Певно краще, ніж мій. Знаєш, я вже починаю жалкувати, що залишив на посадах всіх, хто працював до мене в «Оптікал Ілюжн». Треба було всіх звільнити до бісової матері. А отого Енді чи як там його, Ендрю, вічно плутаю, в першу чергу. І та плюгавка… Домінка… Ти б знав, яка вона п’явка. Хечхог, ти не ображайся, але вона колючіша за тебе. В тебе он скільки голок. Вона, наче гарний працівник, і дівчина теж красива. А язик – як жало…

Мій монолог перервав телефонний дзвінок.

— Вибач, малий. Мушу відповісти, — поглянув на журнальний столик, на якому лежав Айфон. — Мама.

— Привіт, ма, — радісно привітався. — Ти чого так пізно телефонуєш? Щось сталося?

— Привіт, синку! Ой, та чого одразу сталося? — мамин голос дзвінко звучав в динаміку. По інтонації зрозумів, що вона в хорошому настрої. — Не можу скучити за єдиним сином?

— Можеш, — всміхнувся і відпив віскі. Сів на диван і заклав ноги на скляну поверхню низького столика.

— Коли ти приїдеш до нас, Крістофере? Ми вже так давно не бачилися, — її голос звучав трішки вимогливо, з нотками обуреності. Але все одно сповненого любові.

— Ма, не цього уїк-енду. Моя автівка в ремонті, — ото я ляпнув! Зараз же почнеться допит з пристрастю.

— В ремонті? Що трапилося? Ти потрапив в аварію?!

А я що казав! Тепер треба швидко зам’яти цю тему.

— Ні, все, гаразд. Не хвилюйся. Треба оновити деякі агрегати. Ось і все. До того ж справи на фірмі йдуть не надто добре. Мушу ще й там все розрулити.

— Все настільки плачевно, любий? — стривожено поцікавилася мама.

— Нормально. Я дам собі ради.

— Ох, Крістофере! — зітхнула вона. — Як тобі живеться самому? Не нудьгуєш?

— Ні, мам. Не маю коли, — всміхнувся. — Та й зараз я не сам, з другом, — зупинив погляд на своєму улюбленому кактусі.

— З другом? Чи подругою? — хіхікнула мама. Останнє слово було сказано аж занадто грайливо. — Ну, гаразд, синку. Не буду тобі заважати. Хто б там у тебе не був, — навмисно і з інтонацією промовила вона. — Чекаємо на тебе в гості.

— Добре, я приїду, як тільки зможу. Бувай, ма. Люблю тебе. Татові привіт.

У вітальні знову запала тиша. Стереосистема видавала приємні звуки класичної музики. Вже понад рік, як батьки переїхали з Маямі в будинок в Новому Орлеані. Вийшли на пенсію і живуть у своє задоволення. Дохід дозволяє не перейматися фінансами. У свій час тато успадкував від свого батька рієлторську контору та успішно розвинув її до великої фірми, яка має дочірні офіси по усьому Південному узбережжю США.

А я от не такий. Хочу добитися успіху власними силами. «Оптікал Ілюжн» - мій перший масштабний проєкт. До цього були дрібні фірмочки, які я купляв за безцінь і продавав по більш вигідній ціні. Поступово, так і дійшов, з мальків до великої риби. Тільки б не захлиснутися її тельбухами, коли доберуся до нутрощів і взнаю істину причину її ганебного стану.

Сам не знаю навіщо, але я чогось вирішив не позбуватися її. Я б з легкістю міг роздробити цю рекламну агенцію на декілька менших і отримати суттєвий дохід. Але. Я так не вчинив. Натомість взявся витягувати з того лайна, в якому вона по вуха загрузнула.

— Добраніч, малий! Ти найкращий співрозмовник. Завжди вислухаєш, — перехилив келих, що стояв біля кактуса і пішов спати.

***

Ранок видався похмурим і непривітним. Поки не дощило, але небосхил зафарбувався сірим і сонце ображено ховалося за цією сумною завісою. Хто зна, може і до вечора проллється. І хоч сірий – мій улюблений колір і саме костюмам графітового кольору я надаю перевагу, але сонячний день мене б значно більше потішив. На завтра у нас з Честером плани активно відпочити. А злива може значно змінити наш задум покататися на квадроциклах. Хоча, в багнюці це буде ще драйвовіше.

Після бігової доріжки, на якій я проводжу стабільних тридцять хвилин, зготував собі нашвидкуруч сніданок. Я взагалі обожнюю готувати. Але щось цікаве і не надто просте. Кулінарія – моє хобі. Я можу возитися з пирогами, вигадувати з чим скомбінувати м’ясо і просто насолоджуватися процесом.