Домініка
Залишок дня пройшов спокійно. Бовдур на очі не показувався, генерального теж не видно було. Воно й було на краще. Не хотілося бачити ні одного, ні другого. На один день нервів було аж надто багато. Допрацювавши належний час вже збиралася додому, як задзвонив мобільний й налякав ім’ям, яке висвітилося.
— Так, Стеф, — схвильовано відповіла.
— Привіт, — почула радісний голос сестри й полегшено видихнула. Вона дзвонить мені дуже рідко і то тільки тоді, коли щось потрібно, або за чергового прохання мами.
— Привіт, — відповіла й покинула робоче місце.
— Як справи? Я вже скучила.
— Ти? — недовірливо хмикнула. — А таке буває?
— Звісно, буває! — обурилася. — Ти ж моя сестра. Я саме недалечко від твоєї фірми. Може сходимо кудись разом?
— Ти сама? Без мами, як позаминулого разу?
— Та сама я, сама. Просто повечеряємо, поділимося секретиками.
— Секретиками? — перепитала, бо думала, що почулося. — Ну, добре. Через п’ять хвилин біля того ресторану, що минулого разу.
— Окей, — проспівала мала й вимкнулася.
А я відчула провину, що так рідко бачуся з сестрою. Насправді сумую за нею, але не поділяю її цілковитої слухняності мамі. Вона робить усе, що б та не сказала. Таке відчуття, що власної думки у неї немає. Сподіваюся, що з дорослішанням до неї прийде мудрість і це поклоніння зникне.
Я люблю своїх батьків, але їхні погляди на життя для мене неприйнятні, тому у нас вже два роки скандал. Все почалося з того, що мама активно радила мені у друзі сина своїх знайомих. Не те щоб я не любила спілкуватися, просто він був ну зовсім на іншій хвилі. У нього в голові одні фінанси й цифри, а я творча й активна натура. Мені було просто не цікаво з ним. Спілкувалася, бо просила мама. Але її прагнення нас здружити переросло у маніакальне бажання нас одружити. Тоді й закінчилося терпіння милої доньки Домініки й з’явилася бунтарка.
Після одного такого скандалу, я просто зібрала валізу й покинула батьківський будинок. Під невгамовними прокляттями матері, сіла у таксі й приїхала до Тоні. Він єдиний, хто мене зрозумів і підтримав. Дав прихисток, а потім допоміг з квартирою. Відтоді ми разом. Ми любим одне одного з усіма недоліками й жахливими характерами. Просто у цьому світі знайшлися дві одинокі душі, яким суджено бути поряд.
Через десять хвилин була на місці. Стефані сиділа за столиком й помахала мені, коли я увійшла. На її обличчі було хвилювання, і я зрозуміла, що це не просто зустріч.
— Що у тебе з ногами? Ти йдеш, як робот, — накинулася з запитанням замість привітання.
— І тобі привіт, — тяжко опустилася на стілець. — Познайомилася з бампером одного козла, — відповіла не уточнюючи, що то був мій бос. Потрібно підбирати слова, бо кожне з них буде донесене до вух матусі.
— Який жах! Сподіваюся його покарають. Ти ж як каліка!
— Не перебільшуй. Я розберуся. Ти краще скажи з чого така неочікувана любов до старшої сестри?
— А чому неочікувана? Просто часу немає. Ти ж знаєш, скільки в мене занять на день, плюс додаткові відвідування репетиторів.
— Мамця вирішила зробити з тебе універсального солдата? — хмикнула, не розуміючи такої покори.
— Не кажи так, — одразу стала серйозною сестра. — Вона, до речі, дуже хвилюється, що ти відмовляєшся спілкуватися. Хоче помиритися.
— Тоді чому ж вона підіслала тебе, а не прийшла сама? — запитала, починаючи дратуватися.
— Бо ти не відповідаєш на її дзвінки й категорично не хочеш приходити додому.
— А вона не думає, що за ті слова, які летіли в мій бік з її вуст, потрібно вибачитися?
— Поговориш про це з нею.
— Ото вже не я побігла говорити? — Щось останнім часом всі намагаються змусити мене робити те, чого я не хочу. Починаючи з Ендрю й закінчуючи рідною матір’ю. Мене починає це бісити.
— Чому ти завжди огризаєшся? Невже так важко прийти хоча б на вечерю. За пів року хоч раз покажися батькам, вони хвилюються.
— На вечерю? — замислилася, бо й сама вже скучила за ними. Хоч ми й у сварці, та все ж вони мої батьки. — Ну, добре, я прийду на вечерю. Але ти ж знаєш, якщо знову почнеться те саме, що й завжди, піду не роздумуючи.
Я бачила, як вона посилено міркує, що сказати. Мабуть, мамця не дала чітких наказів. До нас підійшов офіціант і спас малу на декілька хвилин від відповіді. Стеф замовила теплий салат і сік, а я не така скромна й обрала стейк, бо страшенно зголодніла за день.
— Стейк? Але ж фігура…
— Облиш, — перервала її. — Фігура в мене чудова, я коли голодна, зла, тому краще мовчи. В мене й так декілька днів життя, як стрічка жахливого фільму.
— Що сталося?
— Новий керівник, містер Фокастер ставить занадто високі вимоги, — коротко відповіла.
— Може Фотркаст?
— Точно! Форткаст, весь час забуваю.
— Ти серйозно? — втупилася на мене.
— Ти ж знаєш мою пам’ять.
— Та до чого тут твоя пам’ять? — шикнула на мене. — Крістофер Форткаст — твій новий керівник?
— Ну, так, — кивнула, не розуміючи до чого вона веде.
— Оце так! Не може бути! — захоплено промовила Стеф, а я розгубилася від такої пильної уваги до мого нового боса.