Глава 8 "Роздуми"

Домініка

Усмішка на обличчі Форткаста здивувала. Він стояв впритул, укутуючи мене терпким ароматом свого парфуму. Від вивчального погляду стало незручно, наче він бачить мене наскрізь. Та після слів розгубилася остаточно й застигла з відкритим ротом посеред офісу. Містер Форткаст, не чекаючи на мою відповідь, чи хоча б якісь слова, повернувся до нарадчої кімнати, зачинивши за собою двері. А я так і стояла шокована його словами. На мене з підозрою зиркали працівники, яким схоже не було діла до роботи. Щоб уникнути їхніх розпитувань, розвернулася й рушила на вихід.

Я була ображена, не розуміла, як можна звільнити, а потім запропонувати повернутися. Хоча, ті дивні посмішки можуть говорити про те, що цей патлатий містер Форткаст просто так жартує. За всю нашу розмову він не соромлячись з мене кепкував. Довіри до нього не було. Як же він бісив мене, аж до зірочок перед очима. Коли спустилася в хол не витримала й набрала Тоні. Ще з університету маю залізну звичку гарненько все обміркувати перед прийняттям важливих рішень. У випадках, коли маю сумніви завжди звертаюся до нього за порадою. Тоні — це та людина, яка ніколи не порадить поганого. Він завжди відчуває фальш.

— Слухаю тебе, моя пташечко, — почула такий рідний голос й губи розтягнулися в усмішці. Одразу захотілося його побачити, а не говорити телефоном.

— Привіт, солоденький, — сказала й вийшла на вулицю. В офісі розмовляти не хотілося, бо там повно вух з інших відділів, які так і чекають нагоди рознести хоч якісь новини по офісу. Або перекрутити все так, що можна фільми знімати за їх сценаріями.

— Що трапилося? — одразу зрозумів мій настрій. Казала ж, що він знає мене краще навіть ніж я сама.

— Тут така справа… — я розповіла йому все з того моменту, коли прийшов Ендрю й до моменту, коли генеральний озвучив свою пропозицію. З останнім словом затамувала подих, в очікуванні вердикту Тоні.

— Неочікувано, — зробив чоловік висновок з моєї розповіді.

— Думаєш не варто? — розцінила його відповідь по-своєму.

— Ти кажеш запропонував повернутися, та ще й з підвищенням?

— Так, на місце Ендрю, мого керівника.

— З підвищеною зарплатнею? — допитувався чоловік.

— Так. Саме так він і сказав.

— Гадаю, варто погодитися. Хоча б заради того, щоб втерти носа тому слизняку, який задивлявся на мою дівчинку й завантажував роботою, а потім так безжально звільнив. Ти маєш право на цю посаду більше ніж будь-хто інший, бо до ночі просиджувала за робочим столом цілий рік.

— Тааак, — протягнула, погоджуючись з ним. — Але є ще дещо, — зам’ялася, бо не знала як розповісти.

— Не лякай мене, — почула схвильований голос. — Що не так?

— Новий генеральний директор — це той патлатий, який наїхав на мене вчора.

— А? Реально?! — вигукнув він.

— Так, Тоні, реально. Це він і також мене впізнав.

— Що він тобі сказав? — почула напружене запитання.

— Нічого. Ми говорили, він розпитував про фірму, а потім озвучив пропозицію повернутися. За вчорашнє майже не згадував. Що робити?

— У будь-якому випадку ти завжди зможеш піти, якщо щось не влаштує. Ти стільки сил вклала у свою роботу, тобі б вже мали виплачувати щомісячну премію за внесок у розвиток компанії, — наставляв мене Тоні.

— Добре, любий, дякую! Я побіжу. Ти, як завжди, маєш рацію. Люблю тебе, — відхилила виклик і вже розвернулася, щоб увійти до будівлі офісу, як наштовхнулася на Ендрю.

— Ти, що слухав мою розмову? — суворо гаркнула йому.

— Що ти, Ніко, я тільки вийшов, — зробив здивоване обличчя. — Ти щось забула? — липкий погляд маленьких очей бігав по моєму обличчю, викликаючи відразу.

— З чого ти взяв? — склала руки перед собою, вивчаючи його емоції.

— Навіщо повертаєшся?

— Маю розмову до генерального, — неохоче відповіла.

— Яку? — одразу налетів з питанням.

— Я не буду тобі звітувати, бо це моя особиста справа, — набридло з ним гратися у "запитання-відповідь".

— Що він тобі такого сказав? Навіщо кликав? — не відставав він.

— Хотів поцікавитися чому мене звільнили, — примружила очі, спостерігаючи за його реакцією.

— І що ти відповіла? — напружився слизняк. Щось мені підказує, що він крутить якісь свої темні справи. Це вже не перший дзвіночок, який я чую на рахунок порядності Ендрю.

— Що теж хотіла б про це дізнатися. Ти нічого не хочеш розповісти?

— Нічого, — обурився він. — Я тільки виконував його накази. Невже ти вирішила повернутися після такого приниження? Ти взагалі себе поважаєш?

— Що? Приниження? Тобі не здається, що ти загрався у великого боса? — почала дратуватися, бо п'ять хвилин давно спливли, а я стояла й розмовляла з телепнем, на ім'я Ендрю.

— З його характером і твоїми постійними запізненнями він викине тебе на другий день, — нахабно заявив, спопеляючи мене поглядом.

— От і перевіримо! Відійди! — спробувала його обійти.

— Вважаєш себе незамінною? — хмикнув той. — Куди зібралася, — вхопив за зап’ястя, налякавши.

— До Фокастера, — гаркнула йому в обличчя, вирвавши свою руку з його спітнілої долоні.

За спиною чула кроки й незадоволене сопіння, наче він зібрався заходити разом зі мною до кабінету. Була готова дати відсіч, якщо знову без дозволу до мене торкнеться. У нарадчій кімнаті генерального не виявила, тому з твердим наміром на розмову прошкутильгала до його кабінету. Звернула увагу на те, що жалюзі, які завжди підіймав Ендрю, були опущеними. Голосно постукала й відчинила двері. Патлатий сидів за робочим столом й переглядав якісь папери. На мій стук підняв погляд й чекав, коли я перша порушу тишу.