Глава 5 "Зустріч"

Крістофер

— Еееее, — він зам’явся, переминаючись з ноги на ногу. — Н-н-ні, сер, — хлопець помітно нервував. – Вона навідріз відмовилася повертатися.

— Послухай, Енді…

— Я Ендрю, сер…

— До тебе, як я бачу, не доходить з першого разу, — я проігнорував його зауваження. Нахилився вперед, поклав руки на стіл й зчепив пальці в замок. — Чи ти настільки звик валяти тут дурня, що не сприймаєш мене, як свого нового керівника? — крижаним тоном мовив я. — Затям собі: ти або працюєш і виконуєш мої накази, або шукаєш собі нову роботу? Я чітко висловився?

— Досить чітко, сер, — Сурікат важко ковтнув і поправив дурнувато-яскравого помаранчевого кольору краватку. На фоні нудного коричневого костюма і кислого виразу обличчя це єдине, що хоч якось затримувало погляд на цьому хлопчині.

— В тебе є час до обіду, щоб організувати мені зустріч з цією дівчиною.

— Сумніваюся, що я встигну, сер.

— Це вже не мої турботи. Викликай шамана або ж сам танцюй з бубном. Але щоб рівно о другій міс Фостер чекала мене в нарадчій кімнаті. Інакше…

— Я зрозумів.

Декілька секунд сидів в роздумах, коли худа постать заступника зникла за дверми. Щось не розумію. Дуже схоже, що цей чоловік робить все, щоб його колишня підлегла не поверталася на фірму. Невже вони — колишні коханці? Не здивуюся. Але ж яка дівчина сподобає собі такого піжона?

Менше з тим. Хіба мені немає чим перейматися, як обдумувати, хто з ким спить? Достобіса справ з цією агенцією. Все як завжди – справ повно, а часу обмаль. Відкрив програму на ноутбуці й занурився з головою в графіки та цифри.

— Містере Форткас, — у дверях з’явилася постать місіс Джоунс, елегантної леді поважного віку. — Я йду на обід, — повідомила мені секретарка.

— Оу, котра година? — подивився на наручний годинник. — Справді, оце я запрацювався, — навіть оком не встиг кліпнути, як пів дня пройшло. — Гаразд, не смію вас затримувати, місіс Джоунс.

Жінка стримано всміхнулася і зникла за зачиненими дверми. Піду і я щось перекушу. А заодно і розімнуся. Спустився ліфтом на перший поверх. Авто вирішив не брати. Пройдуся пішки. Ще вчора помітив кафе, що розташовувалося в будинку навпроти. Саме його назва зачепила око. «Сафарі». От і нагода спробувати їхню кухню.

На мій подив, всередині кафе виявилося дуже атмосферним. Вся обстановка була виконана в африканському стилі. Чорні статуетки африканських жінок, картини з дикими тваринами Африки на стінах, помаранчеві, пісочні й темно-коричневі кольори в оздобленні – все гармоніювало між собою і створювало особливий шарм і затишок.

Замовив собі салат з креветок, авокадо і шпинату та тушковане м’ясо газелі у вершковому соусі. Сильно сумніваюся, що це буде саме газель. Де вони її знайдуть в Маямі? Та й порівняти не зможу, бо в житті не куштував такої диковинки. Але так цікаво стало, що не зміг відмовитися від спокуси й вирішив спробувати.
Не встиг ще офіціант зникнути з поля зору, як в кишені піджака ожив смартфон. Телефонував Честер.

— Привіт, друже! — почув в динаміку одразу веселий голос друга, як тільки відповів на дзвінок. — Як ти там? Живий після вчорашнього?

— Привіт, Чес! В нормі. А ти?

— Як я? Як пошарпана стара лялька, — заіржав у трубку той. — Мені моя дівка до ранку не давала спати. Випила з мене всі соки.

— Хах, в прямому сенсі? — підколов я його. — Чи в переносному?

— В обох, бро! — вигукнув Честер. — Ти б знав, що вона виробляла тим своїм ротом! — хлопець присвиснув. — Але не розповім, бо ще почнеш заздрити.

— З чого це ти взяв, що я буду тобі заздрити?

— Бо ти он мовчиш, ні слова не кажеш про свою вчорашню пасію «Міс червоні губки».

— Так ти ж мені слова не даєш вставити, — розсміявся я.

— А, ну тоді ок. Я помовчу, послухаю тебе. Кажи, як у тебе все пройшло?

— Нормально.

— І це все? — здивовано мовив друг і тієї ж секунди я уявив, з яким він зараз виразом обличчя. — Просто «нормально»? Нормально, бро?

— Так, просто нормально. А, ну вона ще мене послала потім і придурком обізвала, — всміхнувся, згадуючи обурену білявку. — Бо я її зранку попросив піти. А це їй не сподобалося. Ну, таке. Я не парюся.

— Міг би й пізніше на пару годинок з’явитися в офісі. Ти ж там головний.

— Не можу, Чес. Немає коли розслаблятися. У мене повний аврал з тією рекламною агенцією.

— М-даааа, твоя робота тебе колись доконає, — почув його скрушне зітхання.

— Сумніваюся, — хмикнув. — Ти ж мене знаєш. Я поки не доведу все до бажаного результату – не заспокоюся.

Ми ще перекинулися парочкою слів з Честером, домовилися про відпочинок на ці вихідні. Зазвичай наш вибір падає на щось активне й адреналінове. Цього разу обрали перегони з перешкодами на квадроциклах. Чудовий варіант, щоб випустити пар.
Їжу довелося поглинати нашвидкуруч. За розмовами з Честером пройшло майже пів години. Не хочу спізнюватися. Я ж дав розпорядження Сурікату і чекаю на його виконання.

Салат сподобався, але не вразив. А от тушковане м’ясо виявилося божественним на смак, просто тануло в роті – настільки воно було делікатним і м’яким. Не знаю чи дійсно мене нагодували газеллю, але шеф-кухарю явний респект. Залишив хороші чайові й подався назад до офісу.

Коли повернувся з обіду, то застав Метьюза під дверима мого кабінету. Він схвильовано крокував взад-вперед, заклавши руки за спиною. Зрозуміло, хлопчина впорався із завданням. Його вдоволене обличчя і очі, що сяють про все мені розповіли.

— Сер, міс Фостер чекає на вас, як ви й просили, — кинувся до мене, як тільки побачив.

— Енді, я ніколи не прошу, я наказую, — я пройшов повз нього до кабінету. На секунду затримався поруч з ним, бо він ще й досі стояв і витріщався на мене. — В тебе немає роботи чи забагато вільного часу, що ти тут ще й досі стовбичиш? — зсунув брови на перенісся, дивлячись прямо йому в обличчя. — Можу докинути.