Глава 3 "Підтримка"

Домініка

Таксі під'їхало до багатоповерхівки в якій я винаймаю квартиру. Сидіти, погладжуючи потерпілі коліна було не так боляче, як вийти з автівки. Ледь виповзла з неї й підхопивши свій коробок, обережно ступаючи, пошкандибала до входу. 

 У консьєржа відвисла щелепа від мого вигляду. Знала, що виглядала, як після бійки. "Зате волосся вирівняла" — подумалось мені й стало смішно. Чоловік, ім'я якого я завжди забуваю, поспішив до ліфта й натиснув на кнопку виклику. Без жодних слів допоміг мені увійти. Його щастя, що він нічого не запитував, бо на думці були тільки нецензурні висловлення. 

Зайшла до квартири й прошкандибала на кухню. Сіла на стілець і тяжко зітхнула. Так стало себе шкода, що на очі навернулися сльози. Ненавиджу того козла, що так легко вирішує людські долі, навіть не познайомившись. Цілий рік я гарувала на його фірму, сподіваючись на підвищення, а отримала дулю. Що тепер робити? До батьків нізащо не повернуся. Вони такі самі, як той козел, хотіли розв’язати свої проблеми моїм коштом. Чому я маю страждати через помилки інших? А ще цей патлатий ідіот, що на мене наїхав. Як взагалі такому хамлу видали посвідчення водія? Можливо я й порушила правила, але ж не наїжджати на мене за це.

В прихожій почувся брязкіт дверного замка, а потім двері грюкнули й через секунду на порозі стояв Тоні.

 — Моя маленька, що з тобою зробили? — він поспішив до мене й присів навпочіпки. — Який жах, — схопився за голову. — Зараз допоможу, — підхопився й відкрив шафку з ліками, дістав антисептик, допоміг зняти панчохи й обережно промив мої рани.

Я сиділа й дякувала Всевишньому, що подарував мені Ентоні. Без нього я б взагалі розклеїлася.

 — Сподіваюся, твого кривдника покарають на повну, так познущався з моєї дівчинки, — сердито сказав Тоні й нахилившись, поцілував мене у чоло. — Ти ж викликала на місце ДТП поліцію? — уважно подивився на мене.

 — Е… Розумієш, — зам'ялася.

 — Ніко! — вигукнув Ентоні. — Чому?

 — Я порушила правила і вискочила на проїжджу частину на червоне світло світлофора, — видихнула все одним махом.

 — Як?

 — Я була засмучена й розгнівана, бігла до таксі, а потім все так швидко сталося і наді мною навис патлатий.

 — Хто? — не зрозумів чоловік.

 — Козел, який мене збив. Отакі патли у нього, — торкнулася середини шиї рукою, показавши  довжину його волосся. Терпіти не можу довге волосся у чоловіків.

 — Зачекай, а чому ти йшла додому так рано?

— Ох, Тоні, сьогодні просто найгірший день мого життя, — я знов хлюпнула носом. — Мене звільнили.

 — Що? Як? За що? — полилися питання від чоловіка на які я не мала відповідей і лише знизувала плечима, періодично схлипуючи.

 — Моя люба, — він обійняв мене й міцно притиснув до себе, а я у відповідь притулилася щокою до його щоки й вдихнула рідний аромат.

 — Не хочу розкисати, але несправедливість просто бісить!

 — Тобі терміново потрібно прилягти, — він допоміг мені підвестися й пройти до дивана.

 — Мені зараз потрібно випити чогось гаряченького.

 — Чаю?

 — Відколи це ми з тобою почали пити чай?

 — Я швидко, — зник за дверима кухні Тоні.

 Через дві хвилини на кавовому столику стояла пляшка вина й нарізка сиру та фруктів. Напруга пішла, але образа нікуди не зникла.

 — Тобі потрібно відпочити й розвіятися, — виніс вердикт Тоні, наливаючи нам вино.

 — Ага, на дискотеку сходимо з моїми колінами, — хмикнула. — Ти тільки подивися, яка я побита. Тепер крім спідниці максі нічого не світить найближчим часом.

 — Це не такий вже й поганий варіант. Зараз це модно.

 — Тільки це й рятує, — буркнула і ми розсміялися.

 — Як думаєш, батьки мали рацію? Ну про те…

— Ніко! Це що за настрій? Не смій так думати! Ми стільки пройшли разом, щоб зараз визнати свою поразку? Ну вже ні!

 — Я намагаюся про це не думати, але все склалося, як вони казали. Мама досі просить мене повернутися додому, підсилаючи Стеф з розмовами.

 — Якщо ти сама хочеш повернутися…

 — Ні! — твердо промовила й зробила ковток вина. — Залишишся у мене?

 — Звісно, — без сумнівів відповів чоловік.

 — Чесно кажучи, у мене страшенно болить дупа. Таке відчуття, що я брала участь у зніманні фільму про Анастейшу, тільки все пішло не за планом і замість насолоди я отримала добрячого батога по сідницях.

 — З задоволенням попіклуюся про свою маленьку, — підвівся Тоні й почав допомагати встати й мені. Тільки ми дійшли до спальні, як пролунав дзвінок мобільного. Тоні поспішив дістати смартфон з моєї сумки. Телефонував Ендрю. Це ж треба! Його дзвінка я точно не очікувала. Першою думкою було не відповідати, та все ж цікавість взяла гору і я натиснула на відповідь.

 — Так?

 — Домініко, як добре, що ти відповіла, — почула полегшене зітхання чоловіка.

 — Що сталося? Здається ми все сьогодні обговорили.

 — Ем… Тут така справа… Тобі необхідно приїхати завтра в офіс.

 — Та ти що? Аякже! Ану виглянь у вікно. Ото вже не я їду? — буркнула, спираючись на плече Тоні.

— Розумієш, — голос на тому кінці став лагіднішим, — містер Форткаст хоче з тобою поговорити.

 — Форткаст? — перепитала, бо не чула жодного разу цього прізвища.

 — Так, новий керівник агенції.

 — А, той козел, що мене звільнив? Про що він хоче зі мною поговорити?

 — Цього я не знаю.

 — Ну, от і я не хочу знати. Так і передай.

 — Ніко, ти ж завжди була відкритою до спілкування й готовою прийти на допомогу.

 — То цьому Форткасту потрібна допомога? Ще краще! Звісно, ні!

 — Я тебе особисто прошу, — промимрив Ендрю й замовк.

 — А тобі навіщо? — запитала, а сама згадала, що не дуже то він сумував, коли повідомляв мені про звільнення. Навпаки, в його очах читалося полегшення.

 — Розумієш, містер Форткаст дуже наполегливий.

 Ага, наполегливий. Невже Ендрю наклав у штанці? Говорить таким голосом, наче від мого рішення залежить його подальша кар'єра.