Бісики

– Мамо, а чому нашим трьом вулицям від лісу ніколи не вимикають світло? – запитала Марічка і по очах матері зрозуміла, що це не те питання, яке доречно озвучувати посеред переповненого сільського магазину, де гуде генератор і тупцює черга до кавомашини, а за вікном в унісон виють хурделиця, застряглий у кучугурі лісовоз і, хотілося б сподіватися, собаки, а не вовки.

– Це тому що вам трансформатор крутять чорти, – застуджено сказав хтось, схований за непроникною стіною капюшонів і присипаних снігом плечей.

– А чортам нема ні вихідного, ні свята, тягнуть свою лямку і вдень, і вночі, всі соки витискають, щоб догодити кому треба, – додала інша людина не менш хрипким голосом, і приміщення вибухнуло сміхом, але не веселим, а гірким, звинувачувальним, навіть злим.

– Кажуть, на чужому щасті ситий не будеш, а от як до чортів присмоктатися, не пошкодуєш, – саркастично кинув третій покупець і отримав якусь не менш в’їдливу відповідь, але Марічка її не почула, тому що мати почервоніла, знітилась і потягла її на вулицю.

Густо сипав сніг, ховаючи прочищені стежини й замітаючи сліди одразу за ногами. Марічка знала, що навпроти магазину ростуть високі ялини, але заметіль ховала їх за білою пеленою, і лише шум заледенілих гілок, що дзеленчали як маленькі дзвоники, підказував: попереду не пустота, готова затягнути, проковтнути і сховати від людей назавжди.

Ще відчувався дим – натяк на те, що засипані прямокутні силуети не застигли у часі як будиночки Сплячих Красунь, а мають мешканців, які сидять у темряві біля розтоплених груб і поглядають на годинник. Іноді в диму вчувався запах їжі, найчастіше коли щось пригоріло, але й це пахло смачно, тому що Марічка стомилася, змерзла і хотіла якнайшвидше потрапити на власну затишну кухню.

Але до її вулиці (тобто до вулиці бабусі, що цієї зими жодного разу не виходила надвір, і дідуся, якого Марічка не пам’ятала) ще аж чотири перехрестя. Там тепло, і світло, і чекають мультфільми… Але ж чотири перехрестя! Це важко, коли тобі всього сім, і сніг сильніший за твої ноги, а вітер щокроку здуває на пів кроку назад.

Ще й той трансформатор за три хати від бабиної… Він справді гуде не так, як інші, а моторошно, загрозливо, як ведмідь у барлозі, якого в дитинстві зустріла бабуся і через якого посивіла ще школяркою, а тому не пускала Марічку гратися до лісу, що розкинувся просто за городом.

– Мамо, там багато чортів?

Мати спіткнулася біля трансформатора, і Марічка запізно згадала, що злі сили не треба кликати, коли вони поряд. В окупації мама постійно вчила, що ворогів не треба називати ворогами, якщо вони можуть почути, бо вб’ють або заберуть у свою страшну країну, щоб перетворити на зомбі. Але ж зараз росіяни не тут, їх відігнали далеко і від рідного дому, і від бабиної хати, тому Марічка забулася і гучно назвала чортів чортами просто біля їхнього кубла. Тепер вони образяться і помстяться? Перестануть крутити світло?

– Розумієш, дитинко, насправді йшлося не про чортів, які з рогами, а про…

– А є чорти без рогів? – ахнула Марічка, перебивши матір. Допитливість стерла страх як крейду з дошки мокрою ганчіркою, лишила тільки непевне відчуття лоскітливого остраху. – Як безрогі корівки?

Мати зітхнула, мимоволі кинула погляд на високу цегляну будівлю за трансформатором, що не економила електрики в жодній із кімнат і навіть надворі, взяла Марічку за руку в теплій вовняній рукавичці й повела додому, пообіцявши розповісти про чортів, коли сніг не залітатиме до рота.

***

«Жив колись, коли ще я була маленькою, по сусідству з нами дід Панас. Працював електриком. Дуже не любив, коли вимикають світло, бо життя свого не мислив без телевізора. А в ті роки вимикали часто, це називали віяловими відключеннями. Ні, не тому що Росія нас бомбила, тоді вона бомбила іншу країну, але ти ще маленька про таке слухати, доню, підростеш – розкажу.

А дід Панас вічно лютував, коли пропускав свій бразильський серіал про кохання. Такий, як бабуся зараз дивиться, так, але тоді він не міг побачити наступну серію в той час, коли йому зручно, а лише в певні години. І ось одного разу, пропустивши найцікавіше, дід Панас дуже розізлився. Йому зовсім урвався терпець!

Він зачинився у своїй майстерні… такій, як була у твого дідуся, де лежали всі оті дивні залізяки, і пилки, і дрилі… Отож, він сів у майстерні й зробив сто маленьких велосипедиків. Поставив їх у трансформаторі біля свого дому, під’єднав до лінії, а потім знаєш що? Пішов на гульки, де хлопці пускали дівчатам бісиків, і наловив їх цілу торбу! І маленьких, і великих, і товстих, і худих, і з ріжками, і без!

Вони так жалісливо пищали… Але дід Панас був невблаганний: замкнув їх у трансформаторі і сказав, що як працюватимуть добре, то випускатиме по одному кожного року.

Його вже років десять нема, а світло є, бо на цій лінії критична інфраструктура, тому, доню, не треба хвалитися нашим світлом перед людьми, в яких його нема. Вони б і хотіли не заздрити, але їм справді важче. Та й не наше те світло, ми ж до бабусі приїхали зимувати.

А до трансформатора ніколи не лізь, може вдарити струмом. Чуєш, як гуде? Старий, давно не міняли, напруга скаче, може згоріти будь-якої миті. Домовилися?».

***

За кілька днів Марічка вловила момент, коли мати пішла в магазин без неї, і відпросилася в бабусі надвір погодувати горобців.