Бісеня на лівому плечі

Грішник короткими перебіжками пересувався зруйнованим селом. Нечутно, обережно, рухаючись від укриття до укриття та не забуваючи щоразу “слухати небо”. ворожі дронщики не сплять, тож на термоплащ сподівайся, але й сам не позіхай.

Вуха звично відфільтровували весь сторонній шум, чіпко реагуючи на кожен підозрілий шерех. Очі пильно вдивлялись в кожну тінь на снігу, яку в світлі місяця відкидали дерева та решкти будинків. Боєць не відволікався на дрібниці, все його єство зосередилось на двох речах: виконати задачу і вижити.

Йому щастило. Вже кількадесят бойових виходів – а він все ще живий і навіть не “триста”. Звичайно, навички та вміння дають своє – та самих лиш їх недостатньо, аби раз за разом повертатися звідти, де не виживають навіть найлютіші “рекси”.

Він – виживав. Брався за будь-якої складності завдання, раз за разом ходив туди, де чигала смерть. В тому числі – в сіру зону, під носом у ворога. Ось як зараз. Ходив навіть по темному і без “нічника” – останній прилад нічного бачення в підрозділі був давно втрачений, нові було взяти ніде. Видадуть тобі хіба лайна на паличці, а збори вже не давали того ефекту, що колись. Люди перестали скидатись – хтось “втомився від війни”, в когось вже не було чим.

Ходив часто-густо наодинці. Не за статутом – бо група має складатись мінімум з двох бійців. Та командування не знало. Свої – спочатку вважали його звихнутим на всю черешню, та потім віддали належне.

Побратими часом жартували, що його береже сам чорт. Тому й позивний такий дали – “Грішник”. І навіть не уявляли, наскільки мають рацію.

Бісеня сиділо на лівому плечі солдата. Це плече вже стало звичним для нього за останні роки – як і перебування поруч із цією людиною.

Бісеня давно вигнали з Пекла. Вельзевулу не потрібні своєнравні та непокірні, тож, давши на прощання копняка, його викинули до людського світу.

В реальності біси не можуть довго жити без “підопічного” – і воно причепилось до цього чоловіка. Займалось, в принципі, своєю звичною роботою – сидіти на лівому плечі та навіювати… всяке. Але згодом зрозуміло, що може не лише вселяти людині певні думки, але й… спілкуватися з нею.

В односторонньому порядку, звісно – людям не дано усвідомлено бачити й чути потойбічне. Але й цього було достатньо.

Бісеня отримало можливість підказувати людині, як діяти в особливо складних ситуаціях. Це був взаємовигідний союз – суворий мовчазний хлопчина у зношеному пікселі  забезпечував потойбічне створіння енергією, воно – допомагало йому вижити. Бісеня й не помітило, як прив’язалось до свого “компаньйона”, прониклось тим, що він з дня у день робив. Почало співчувати йому. З’явилось бажання, аби людина жила і їхній союз тривав якомога довше.

Бісеня непомітно “олюднилось”.

Їх було двоє – у зеленій “цифрі”, з триколорами на плечах і зброєю напоготові, вони сиділи у засідці. Їх було більше, а головне – на їхніх шоломах були “нічники”. При іншому розкладі в Грішника не було б і шансу. Але…

– На дев’яту! – шепнуло бісеня йому на вухо. За стільки років воно вже досконально вивчило військовий сленг і знало, що та в яких випадках треба казати.

Грішник плавно й стрімко обернувся ліворуч, падаючи на коліно і вкладаючи зброю в плече. UAR-15 скупо плюнула двома короткими чергами по два набої. “Два по два” – так любив казати їхній сержант на навчаннях. Два тіла повалилися в сніг.

– ПНБ дітям не іграшка, – пробурчав солдат, знімаючи прилади нічного бачення з ворожих шоломів. – А нам – згодиться. Солодких снів, собакосвини…

Впевнившись, що довкола чисто та знайшовши укриття, затис тангенту рації.

– Флорида, я Грішник, прийом.

– Флорида на зв’язку, прийом.

– Контакт, мінус два. Як прийняв?

– Плюс, плюс.

* * *

Грішник відпочивав у бліндажі. Він знову повернувся – як завжди, живий та неушкоджений. Цього  разу – ще й з трофеями.

Бісеня теж відпочивало. Наразі життю підопічного нічого не загрожує, можна розслабитись…

Раптом відкрився портал, і бісеня затягнуло туди.

– Маю визнати, я дарма тебе вигнав, – Вельзевул, постукуючи кігтями по підлокіттях свого трону, з цікавістю вивчав опального підлеглого. – Ця твоя людина забезпечує нам стабільний потік грішних душ. Правда, якісь вони непосидючі, все рвуться когось “звільняти”, в одному котлі вже провели цей… як воно в людей зветься… а, згадав. Референдум. Але то дрібниці. Ти молодець, тож можеш повернутися.

– Та дякую, Володарю, – байдужим тоном відповіло бісеня, – але мені й так непогано.

– Що-що?! – Князь Пітьми аж привстав на троні. Це вперше якась дрібнота наважилась розмовляти з ним так зухвало.

– А те! – нахабно відповіло бісеня. – Я тепер служу Українському Народові. Відправляйте назад! А то мало що там без мене станеться…