Глава 21

Скибка житнього хліба лежала на пеньку біля калитки, ще з теплою скоринкою. Опанас клав її щоранку, не озираючись і не примовляючи, так, як інші люди ставлять ногу на першу сходинку. Я теж відламав від своєї пайки кусень і поніс до кореня вільхи за сараєм. За ніч роса зробила його темним і м'яким, і мурашки вже тягли крихти по корі вгору, на свою дорогу. Бровко ліг мені на чобіт. Просто ліг, і все, як лягають на приступку, що давно належить тобі. Я стояв і не рухався, поки Опанас не вийшов із хати, витираючи руки об холошу.

— Ти його не годуй із рук, — сказав він. — Розпестиш.

— Я не годую.

— То він сам собі вирішив.

Він подивився на мене довше, ніж зазвичай. Не так, як дивляться на помічника, а так, як дивляться на погоду зранку: чи буде, чи вже було.

— Чув, у селі було цікаво.

— Було, — сказав я.

— Руки цілі?

— Цілі.

— Це головне. — Він надів картуз, поправив його двома пальцями, там, де світліла пляма від знятої кокарди. — Нічого не питаю. Але як хтось до мене прийде питати, я скажу: не знаю, він у лісі.

— Я в лісі.

— От бачиш. І брехати не доведеться.

Ми пішли в бік липового гаю, і Бровко подався за нами, трохи позаду й збоку, не стежкою, а по траві, де йому було зручніше. Гукати його на ім'я я не став. Опанас навчив мене: у лісі на ім'я нікого не гукай. Я цмокнув губами, раз, коротко, і пес підвів голову й підтюпцем пішов справа від мене, так, що мій лікоть торкався його холки. Гай починався відразу за поляною з трьома колодними вуликами. Липи там були старі, у два обхвати, з кривими гілками, що вигиналися вниз і знову вгору, і Опанас ішов під ними, не пригинаючись, ніби дерева самі розсувалися. Пахло нагрітою корою й чимось ще, ледь вловимим, медовим.

— Рано ще, — сказав він і зупинився під найбільшою липою. — Подивись угору.

Я подивився. Гілки були густі, листя темне, щільне, і між ним ховались дрібні зелені грудки, туго закриті.

— Це що, бутони?

— Це вони. Через тиждень буде гул. Бджола як побачить, не відлипне. Тоді й медовий тиждень, тоді й приходь, горня дам. — Він відламав сухий гачок з нижньої гілки й повертів у пальцях. — А віники ми зараз не ріжемо. Лист ще воду тримає, висохне чорним. Не для того я тебе привів. Дивись, як вибирати.

Він розповідав, а я слухав і дивився, як він ходить від дерева до дерева, і ніколи не дивиться в одне й те саме місце двічі. Для зимової підгодівлі брали не що попало. Липа йшла на першому місці, потім в'яз, ясен, верба, осика: гілки завтовшки з великий палець, не товщі, з листом по всій довжині, зрізані навскіс, щоб дощ не стояв у зрізі й дерево не гнило. Зрізати треба з боку, що росте до світла, але не з вершини. З вершини дерево тягнеться вгору, його не чіпай. Зрізаєш не більше однієї гілки з п'яти, і не поспіль, а через одну, щоб крона не сіла набік. У колгоспі їх брали на овець, у лісі лишали для козуль і лосів, кладучи на хрест у затишних місцях, куди звір приходить, коли сніг стає глибшим за коліно.

— Звір сам собі дає раду, — сказав Опанас. — Тільки зима не питає, чи дає. Буває, так притисне, що дає не всяк. Тоді один віник — це різниця між «вижив» і «не дожив».

— А хто це знає?

— Хто?

— Що ви їм кладете. Звір.

— Звір не знає. Звір просто приходить, а воно лежить. — Він сухо хмикнув.

Я промовчав. Він і не чекав відповіді. Ми зайшли в підлісок, де в'яз ріс вперемішку з ліщиною, і Опанас показав на гілку над головою, довгу, пряму, з гладкою сіро-зеленою корою.

— Ця. Рубай.

Я підняв секач, відвів руку так, щоб удар прийшов знизу вгору, скісно, під кутом, який ми щойно обговорили. Гілка впала м'яко, з сухим шерехом, і листя ще мить тремтіло, наче нічого не сталося. Я взяв її, обрізав, доки Опанас дивився, і перев'язав шнурком у три місця: біля верхівки, посередині, біля зрізу.

— Покажи.

Я показав. Він узяв пучок, покрутив, обмацав кожен вузол великим пальцем.

— Хто тебе вчив такого вузла?

— Якого?

— Цього. Він же не наш.

Я подивився на свої пальці. Звичайна петля, затягнута з притиском, щоб не ослабла під вагою. Так я в'язав дві тисячі разів, на ремені, на нашийнику, на кінці стропи, на рюкзаку з пораненим, на цівці, на все, що треба було тримати, коли руки трусяться. Для мене це був просто вузол. Для цього лісу, виявляється, чужий.

— Бачив у когось, — сказав я.

Опанас розв'язав мій вузол одним рухом і зав'язав по-своєму: вужчий, з двома закрутками, зверху пересунувши кінець під петлю. Простіший за мій, але теж міцний, і видно було, що він його робив не думаючи, так, як я свій.

— Наш такий, — сказав він. — Він повільніший. Але вранці, як мокре, розв'язується без ножа. Твій дужчий, але мокрий його не візьмеш. Така різниця.

— Я навчуся вашого.

— Навчишся. А свого не кидай, пригодиться, коли захочеш щось зв'язати так, що без тебе не розв'яжуть.

Я не став питати, чи він це серйозно. Він не усміхнувся, але в куточку його рота щось ворухнулося, так коротко, що я міг би подумати, що мені здалося. До обіду ми нарізали з десяток пробних пучків і розклали їх у затінку під стріхою на жердині, де вони мали провисіти до тихого дня, щоб Опанас міг подивитися, як сохне лист. Він понюхав один пучок, потім другий.

— Ясен гірче пахне, липа солодше, звір вибирає за запахом, запам’ятай.

— Знатиму.

Потім були бджоли. Три колодні вулики стояли на низьких пеньках, звернені летками на південь, і над кожним в обідню спеку стояло тонке, чисте гудіння, як від гарячої струни. Опанас не взяв ні сітки, ні рукавиць. Узяв бляшаний димар з тліючою трутою, зайшов збоку, де його не видно з льотка, і поклав долоню на бік колоди.

— Тихо.

Я затримав дихання.

— Не треба затримувати. Дихай як дихав. Просто не вертись.

Він нахилив голову й притулив вухо до колоди. Довго слухав, із заплющеними очима, і обличчя його, зазвичай темне, закрите, як дубова кора, раптом стало майже лагідним.