Глава 20

Опанас відпустив мене раніше, ніж було заведено. Нічого не пояснював. Коли сонце сіло на гребінь сосняка, він глянув на мене, потім на пеньок біля калитки, де вранці лежав хліб, а тепер нічого не лежало, і сказав:

— Іди в село. Сьогодні я й сам упораюсь.

— А віники?

— Віники нікуди не втечуть. Бровка не бери, він тобі там ні до чого.

Бровко лежав на порозі, поклавши голову на лапи, і дивився на мене так, як дивляться на чоловіка, що забув удома гаманець. Я почухав його за вухом. Він зітхнув носом, голосно, по-старечому, і відвернувся до стіни. Про вчорашнє Опанас не казав ні слова. Хоч не міг не знати: до кордону новини добираються швидше за людей, їх приносить вітер, або сойки, або баба, що йшла по гриби й заночувала в кумів. Він просто весь день тримав мене на роботі такій, де говорити не обов'язково. Ми лущили кору з жердин, потім перебирали дерев'яні шпунти для вуликів, потім він показував мені, як відрізнити сухий дубовий сучок від сирого за звуком, коли б'єш по ньому обухом. Сухий дзвенить коротко і високо, сирий глухо, ніби в нього вкладена вата. Я бив і слухав, і вчора, з усім його запахом пилюки й кислого поту, відсунулось кудись далеко. Не зникло, а відсунулось. Зі мною таке буває, коли руки зайняті чимось чесним.

Дорога до села йшла спочатку рівним сосняком, де земля під ногами пружинила від хвої, потім спускалась у дубраву, і там уже пахло не смолою, а прілим листом і мокрим деревом. Сім верст. Я пройшов їх без поспіху, так, як ходив би хто завгодно з тілом, якому п'ятнадцять і яке не знає, що таке втома після семи верст. На полі за дубравою кричали чайки, дрібні, сердиті, і хтось із тих, що йшли додому, перекликався з кимось далеким, і голос ішов над землею, як по воді. Колгоспна підвода проїхала повз мене порожня, дядько на ній тільки кивнув, не пізнаючи чи не бажаючи пізнавати. Позаду, у куряві, ще довго висів запах дьогтю від осей.

Біля першого двору нашої вулиці я повернув не до дому, а вниз, до Псла. Ще вчора, на виході з клубу, коли розходились, а місяць стояв над акаціями такий круглий і нахабний, що від нього хотілося сховатись у рукав, Сергій смикнув мене за лікоть і сказав: «Завтра на косі, ввечері. Я там буду. Тільки без Петька». Не пояснив чому. Я теж не питав. Дрин, який він вчора взяв, здається, з чийогось тину, мабуть, іще лежав у нього під ліжком. З ним було тепло, як з людиною, у якої з'явився важливий секрет, і вона не знає, що з ним робити.

Коса починалась там, де Псел робив лінивий поворот і насипав піску, жовтого, дрібного, під босими ногами теплого навіть увечері. Верба над омутом стояла чорна, з мотузкою на нижній гілці. Нижче, на самій косі, гойдалась одна-єдина вудка, а під вудкою на перевернутому відрі сидів Сергій. Він обернувся на мої кроки, не підводячись.

— Я думав, ти не прийдеш.

— Чому?

— Бо вчора ти так ішов додому, ніби вирішив, що більше нікого не знаєш.

— Втомився.

— Ото й видно було.

Я сів на пісок поруч, зняв чоботи й опустив ноги у воду. Вода була прохолодна, густа, пахла осокою. Серий покосився на мої ступні, на глибокі, ще свіжі подряпини від колючок, і нічого не сказав. Він був не тим, у кого виривається кожна думка, як у Петька. Він, коли хотів сказати, спершу довго обходив це місце, як обходять калюжу на дорозі. Голова в нього досі була стрижена, але вже не нулем: волосся відросло темною щіткою, піднімалось над вухами, і від цього він здавався старшим і якимсь пошарпаним, як хлопець після казарми. Тиф забрав у нього щоки, і тепер вилиці стирчали, як у голодного лошати. Але очі були ті самі, спокійні, трохи примружені, з легким прицілом.

— То ти як? — спитав я.

— Нормально. Тітка каже, що м'ясо нарощувати треба, сала їсти. Сала я вже їсти не можу. Воно мені скоро з вух піде. А ти?

— Теж нормально.

— Ти міг вчора добре Гараську… — Він замовк, підбираючи слово.

— Я його не чіпав.

— Ну, так. Не чіпав. Просто він сам… — Серий хмикнув. — Знаєш, що найкумедніше? Я вночі лежав і думав: а якби він не відступив? Я ж з тим дрином, так, як дурень, наставив. Хоч би хтось мені потім сказав, куди їх б'ють.

— По руках, — сказав я. — Спочатку по руках, у кисті. Потім уже, коли в нього нема чим тримати, можна й по ногах. Але до цього не доходить, якщо вдасться вчасно показати, що ти не жартуєш.

— А я жартував?

— Ні. У тебе було таке лице, що Гараська вирішив: цей справді вдарить.

— Бо я справді вдарив би, — сказав Серий і подивився на вудку. — Я потім сам злякався. Не його. Що я б справді.

Кілька хвилин ми мовчали, я не став казати другові що шпану відлякнув не дрин. Над водою пролетів перший кажан, безшумно, косим стрибком, і зник у вербовому тіні. Другий пішов за ним.

— Ти більше так не роби, — сказав я. — Не з дрином. Не заради мене.

— Що, тобі не потрібно було?

— Мені потрібно було. Тому й кажу.

Сергій хотів засміятись, але, здається, зрозумів, що я не жартую, і лише кивнув.

— А чому без Петька? — спитав я.

— Бо Петько. — Серий скривився. — Ти сам знаєш. Він учора прибіг до мене ще на ґанок і так розповідав, як ти Гараську… Що Гараська, виходить, злетів у повітря, а ти стояв, як Ілля Муромець. Я слухаю й думаю: а я ж там був, я бачив. Нічого такого не було. А до вечора по селу воно вже було, і Гараська, кажуть, об дорогу гримнувся.

— Хто каже?

— Ніхто й усі, воно саме ходить.

— Нехай ходить.

— Я теж так думаю. Тільки з Петьком нічого тихіше говорити не можна. Він од тебе піде, і за годину кожна кішка в селі буде знати.

— Не кожна. Лише ті, що в нього на дорозі.

— Он як. — Серий усміхнувся куточком рота. — Ото й кажу. Мені сьогодні треба було, щоб ти прийшов, а слухати нікому.

— Дільничного бачив? — спитав я. — Під клубом.

— Бачив. Він так стоїть, що його не побачиш, хоч би й хотів. — Сергій натягнув пальцями волосінь. — Тітка Одарка каже, дільничний чоловік не лихий. Але такий мовчун, що з нього більше користі, ніж з десятьох балакунів.