Глава 18

Ліс після вихідного здався чужим рівно до першого вдиху. Потім вологий дух моху й торішнього листя ввійшов у груди, і я зрозумів, що за ці півдоби встиг за ним скучити, як скучають за місцем, де ти почуваєш себе вдома.

Опанас сидів на порозі й плів кошика з лози. Два готові стояли поруч, один в одному, як відра. Пес, побачивши мене, двічі вдарив хвостом об землю й заплющив око: вирішив, що вітатися більше не обов'язково.

— Відпочив?

— Відпочив.

— Бачу. Ніс облупився. — Він відклав прутик, обтер долоні об штани. — Сьогодні ходимо не по службі. Покажу, де ліс годує. Службу відробимо потім.

На порозі лежали стружки лози, білі, ще вологі, і пахли так гірко, що в носі свербіло. Я підхопив кошика, нового виготовленого з цієї лози. Мозоль на лівій долоні одразу подякувала. Лоза була ще свіжа, пахла гіркою зеленню, і в ручці лишився шорсткий вузол, який мені одразу втерся в мозоль. Дід взяв другий кошик, такий же як в мене, брат близнюк.

Перед тим як рушити, Опанас відломив від окрайця шматок хліба й поклав на пеньок біля хвіртки. Пес навіть не глянув на цей пеньок: звик.

Ми йшли через вільшняк, де в низинах ще лежав туман, а павутиння між гілками висіло, обважніле від роси, як прозорі гамаки. Пес бігав попереду кругами, то зникаючи в папороті, то вигулькуючи з іншого боку з таким виглядом, наче все це вигадав він. На першому ж повороті в мене промокли штани до колін, а за коміром опинилась крапля, що довго й обережно сповзала по хребту. Опанас ішов у картузі, і роса його не брала: скочувалась, як з гусака.

Першою була галявина на південному схилі. Дерева тут відступали, ніби вирішили погрітись, і в траві, густій, по коліно, червоніли краплі.

— Суниці, — сказав Опанас. — Тільки не хапай, як порося. Дивись.

Він присів, розсунув листя двома пальцями. Під трилисником, у тіні, ховалась ягода завбільшки з ніготь, темно-червона, з білим кінчиком, ще не стиглим.

— Рвати треба за хвостик. Не за ягоду, бо розімнеш. І листя не чіпай, бо місце їй потрібне на рік. Ягід тут багато, але нахабних вона не любить.

Я присів поруч. Перша суниця, яку я поклав до рота, була теплою від сонця й такою солодкою, що в скроні вдарило. Я зірвав другу, третю. Опанас мовчки рухав кошик по траві, збираючи ягоди в долоню й акуратно пересипаючи їх у лозу, і я помітив, що його пальці, чорні й гладкі, як старі корінці, робили це швидше й обережніше, ніж мої.

— Ти що, збираєш чи пробуєш? — спитав він, не підводячи голови.

— Пробую.

— У кошику в тебе дно ще видно.

— Я перевіряю якість.

— Перевіряй далі, — сказав Опанас. — Тільки ж за кошик не забувай.

На краю мого кошика сів махаон, жовтий, із синьою цяткою на хвості, і довго складав і розкладав крила, як людина, що зважує, чи варто тут залишатися. Я не ворухнувся. Махаон вирішив, що не варто, й полетів.

— Скільки воно тут росте? — спитав я.

— Від Трійці до Івана. Потім відійде. — Він глянув на сонце. — Малина почне. Потім ожина. Ліс у червні їсть, у липні ситий, у серпні починає думати про зиму.

— Як це, думати?

— А так. Ягід ще вдосталь, а гриби кращі. Тоді вже кожен звір знає, де його місце, і в тому місці сидить.

Ми збирали ягоди довго. Кошики потроху наповнювались, і дух від них стояв такий густий, що від нього паморочилось у голові. Мої руки червоніли до зап'ясток, і дьоготь на шиї, нагрітий сонцем, пах дедалі міцніше, і я подумав, що, мабуть, виглядаю як розбійник, що чесно заробляє на хліб. Грибів у цей час було мало, але були. Опанас водив мене від одного місця до іншого повільно, як водять на екскурсію.

— Це лисичкове, — сказав він, зупинившись у лощині під старими дубами. — Тут вони ростуть з кінця травня.

Дід зупинився біля старої крислатої сосни, сперся на палицю і, примруживши очі, подивився на мене.

— Оце дивись під ноги, козаче, — тихо, майже по-секрету мовив він, розгортаючи палицею суху хвою. — Наші сорочинські ліси, синку, на дива щедрі. Бачиш, золотом сяють? Це лисички. Вони, як ті хитрі лисиці, поодинці не ходять — де одна причаїлася, там і весь виводок шукай. Рідкісні гриби для наших країв, але якщо знати де то можливо знайти.

Він присів навпочіпки, обережно зрізав яскраво-рудий гриб і протягнув мені на долоні.

— Дивись, яка чистенька. Її жоден хробак не бере, бо сила в ній особлива, лісова. Зараз назбираємо повний кошик, ввечері у сметані протушкуємо — язика проковтнеш! Оце і є справжній скарб наших Сорочинців, тільки треба вміти його бачити. Гляди.

Земля там була вкрита товстим мохом, і в ньому, між корінням, вгадувалися жовті цятки. Опанас, обережно підчепив ножем ще одну, підніс до мого обличчя.

— Нюхай. Абрикосою пахне. Бачиш, знизу не гладка, а в складках, як зморшки? То справжня. А несправжня гладка. Гладкого в лісі не їж.

— А якщо переплутаю?

— Поплатишся. Не смертельно, але на довго запам'ятаєшь.

Ми зрізали з десятка два. Він показав, як це робити: не висмикувати, а підрізати біля самої землі, щоб грибниця не пошкодилась, і притрусити ямку листям.

— Грибниця, — сказав він, — це як стара баба в хаті. Вона все тримає. Образиш — не пробачить.

Біля кореня шурхнуло. З-під листя виткнувся їжак, великий, сірий, з чорним носиком, що пересмикувався, як у людини, яка не може вирішити, чхати їй чи ні. Він глянув на нас, потім на кошик із лисичками, потім знову на нас і почав відходити, повільно, з гідністю.

— Удень вештається, — сказав Опанас. — Або хворий, або нахаба.

— Може, гриби шукає?

— Кажуть, гриби на колючках носить. Я жодного разу не бачив. Але ж кажуть.

І додав, повертаючись до кошика:

— Гриби не мий. Витри ганчіркою. Вода з них смак тягне. І в шапці не носи, а в кошику, щоб дихали.

Далі були берези. Під ними, на узбіччі стежки, в траві стирчали бурі капелюшки, скуйовджені, як дитячі голови. Раптом лісник завмер, підняв догори вказівного пальця і стишив голос: