Глава 17

Прокинувся я від запаху смаженого тіста.

Не від півнів і не від того, що хтось смикнув за плече. Сонце стояло вже так високо, що пляма світла від віконця лежала не на долівці, а на ослоні в мене в ногах і гріла мені п'яти. Я полежав, прислухаючись до власного тіла, як прислухаються до двигуна після довгої дороги. Плечі нили. Литки гули. Але руки підіймалися до обличчя без жодної сварки.

Увечері, на порозі кордону, Опанас сказав коротко: «Завтра не приходь. Розсиплешся». І додав, щоб я не подумав зайвого: «Ліс нікуди не втече».

За стіною брязнула сковорідка. Хтось босоніж пробіг сіньми й гримнув відром об лаву.

— Вітько, не чіпай! — гукнула Ніна. — То не тобі!

— А кому?

— Жені. Він цілий тиждень голодний ходив.

Я не ходив голодний, але з приємністю вдав, що не чую.

Вмивався я біля криниці, вилив собі на голову відро холодної води й побачив своє обличчя в цеберці. Засмагле, ніс облупився, за вухом чорна смужка дьогтю, якої не взяло ні мило, ні пісок. Шия двоколірна, як у косаря: нижче коміра біла, вище бура. Я подивився на це довше, ніж було потрібно.

На столі стояла миска налисників, ще парких, і кухоль сметани збоку. Прасковія Тимофіївна, не обертаючись від печі, сказала, що їсти можна раз уже прокинувся, і більше нічого не додала, тільки посунула сметану ближче до мене. Ілля сидів навпроти й жував, дивлячись на мене з тією поблажливою цікавістю, з якою дивляться на звіра, що вперше вийшов із лісу до людей.

— Від тебе й досі дьогтем тхне, — сказав він. — На весь двір.

— Опанас казав мазатись.

— Опанас казав, а ти й радий. Вітько вчора принюхувався до тебе, як пес до чужого воза.

— Не принюхувався, — буркнув Вітько, червоніючи до вух. — Я чхнув.

— Двічі.

— Бо на мене подіяв пилок.

— У тебе цвіте тільки язик, — сказала Ніна.

Ніна пирснула в кулак. Прасковія Тимофіївна поставила на стіл ще одну миску й стукнула по ній черпаком так, що розмова обірвалась сама собою. Налисники були з сиром, із зацукрованою вишнею всередині. Сир був домашній, пересолений рівно настільки, щоб захотілось іще, а вишня темна, з кісточкою, яку доводилося плювати в кулак під суворим поглядом Прасковії Тимофіївни. Я з'їв сім і зупинився на восьмому лише тому, що Вітько дивився на мене як на фокусника, який ось-ось проковтне шаблю.

Прасковія Тимофіївна, поки я їв, дістала з кошика мою сорочку, ту, що я носив на кордон. На лікті розійшовся шов, на комірі бракувало ґудзика. Вона нанизала нитку, послинила кінчик, примружилась на світло. Голка ходила в її пальцях швидко, без жодного зайвого руху.

— Він добрий чоловік, Опанас, — сказала вона, не підводячи очей. — Тільки ти з нього батька не роби.

Я зупинився з ложкою на півдорозі.

— Я не роблю.

— Це я так. На майбутнє. — Вона відкусила нитку. — Ґудзик у мене від іншої сорочки, трохи не такий. Нічого?

— Нічого.

— То й добре.

Після сніданку Прасковія Тимофіївна показала на купу чурок біля повітки.

— Недовго. До обіду.

Я взяв сокиру. Вдома чурки були кленові й березові, добре просохлі, не те що кордонівський в'яз. Перша розсунулась від одного удару. Друга, в'язова, відскочила й дзенькнула об колоду, і я не став сердитись, а повернув її іншим боком, знайшов тріщину й вдарив по ній. Тіло робило це само, п'ять років уперед і назад, у цьому дворі, на цій колоді, а я стояв поруч і дивився, як воно працює. Гарна вправа, добра зарядка для тіла.

Ілля вийшов слідом, сів на іншу колоду й узявся лагодити хомут: шилом проколював шкіру, протягав просмолену дратву й затягував так, що вона скрипіла. Кілька хвилин він мовчав. Хомут пах дьогтем і кінським потом, і я подумав, що дьоготь на цьому дворі пахне скрізь, а не тільки на мені. Потім сказав, не підводячи голови:

— Голова про тебе питав. Хвалив. Каже, не з полохливих.

— Він уже таке казав.

— То ще раз скаже. — Він затяг шов. — Опанас тобі хоч що платить?

— Трудодень від колгоспу.

— Трудодень, — повторив Ілля й хмикнув. — Це як обіцянка. Рахують усі, а їсть із них мало хто.

Ми помовчали. Сокира в моїй руці стояла лезом у колоді, і я дивився, як по топорищу повзе мураха, несучи на спині шматочок тирси завбільшки з неї саму.

Ніна вийшла з хати з глиняним черепком у руках і сіла на колоду, що правила за лавку, просто посеред тирси.

— Дай руки.

— Навіщо?

— Бо ти дурний. Дай.

Я поклав сокиру. Долоні в мене були грубуваті від праці, у лівій ще не зійшла водянка, під нігтями сидів дьоготь, якого не брало ніяке мило. Ніна взяла мою долоню обома руками, повернула до світла й насупилась так, як насуплюється Прасковія Тимофіївна, коли розглядає прохудлене рядно. У черепку був гусячий жир, холодний і білий. Вона набрала його на палець і почала втирати між потрісканими мозолями.

— Я думала, ти просто бігаєш, — сказала вона, не підводячи очей. — А ти...

— Що я?

— Нічого. Не смикайся.

Втирала вона повільно, ретельно, як вишивають. Жир пах гусячим салом і трохи цибулею, і шкіра під ним ставала не такою туго натягнутою. Я дивився на її тонкий проділ на маківці, на дві тугі коси, на кінчик носа з веснянками. Їй було чотирнадцять, може, менше. Мені, якщо рахувати тіло, п'ятнадцять. Але сидів я так, як сидить дуже старий і дуже втомлений чоловік на лавці поруч із дитиною: не знаючи, що їй сказати.

— Дякую, — сказав я.

— Нема за що. — Вона закрила черепок рушничком. — Тільки не ходи так далі без мазі, дай їй всосатися в долоні.

Онучі я виправ сам, у кориті біля криниці, господарським милом, що пахло лугом і старою ганчіркою. Вода з-під них пішла бура, потім чорна, потім знов бура, і тільки на третій воді стала прозорою. Я розвісив їх на тину, і вони парували на сонці, довгі, білі, трохи перекошені, як прапори якоїсь маленької й упертої держави.

Я присів на ґанок, не знаючи, куди діти руки, які не звикли до порожнечі. Над двором літали стрижі, високо, з тонким свистом, і кожен їхній виток закінчувався різким поворотом, від якого, здавалося, тріщало повітря, як тканина. На білизняній мотузці сиділа ластівка, чорна проти світла, і вичищала крило. Під повіткою Прасковіїна курка вела в пилюку виводок, розсіваючи довкола тривожне, домашнє квоктання. Минуло, мабуть, хвилин десять. Я не рахував. Нічого не робив, і виявилося, що це окрема справа, до якої теж треба звикати.