Глава 16

Той тиждень видався довгим, хоч складався з тих самих шести днів, що й кожен інший.

Я виходив з дому, коли в селі ще не співали півні. Двері притримував обома руками, щоб не рипнули. У хаті спали: Вітько сопів, як їжачок, Ніна щось бурмотіла уві сні, Ілля хропів по-хазяйськи, на всю кімнату. Я знав ці звуки напам'ять. За тиждень вони стали для мене тим, чим стає з роками шум колеса біля млина: ти його не помічаєш, доки він не замовкне. Прасковія Тимофіївна не питала, куди й навіщо: щоранку вона лишала на столі вузол, а ввечері на лаві під вікном накритий рядном полумисок. Лампа на ґанку горіла до мого повернення. Ми майже не бачилися, і це було дивно: жити в одній хаті й розминатися, як розминаються на вузькому містку, боком і мовчки. У неділю, на Трійцю, село стояло в кленових гілках, у кожній хаті пахло зеленим, а ліс про свято нічого не знав і працював так само, як завжди. Ліс уночі пахне інакше, ніж удень. Холодніше й солодше, вологим листям і чимось, чого я не вмів назвати. Я йшов знайомою дорогою, а над головою повільно гасли зорі, одна за одною, наче хтось обходив небо й прикручував гноти. Першою завжди озивалася зарянка або її ще кликали вільшанкою , ще затемна, тонко й самотньо, ніби перевіряла, чи є хтось, хто слухає. За нею дрізд. Потім раптом усе разом, і ліс ставав голосним, як ринок. Одного ранку на узліссі, в тумані, що стелився по траві, стояла косуля. Просто стояла й дивилась. Я став. Вона не втекла, тільки повела вухом. Ми дивились одне на одного секунд двадцять, поки в кущах щось не гукнуло її, і вона зникла так тихо, що я ще довго бачив на траві її слід у росі.

До кордону я діставався, коли небо над соснами ставало сірим, як мокра зола. Опанас уже сидів на порозі з лопатою або сокирою. Він дивився на мене трохи довше, ніж учора, і нічого не казав. Він узагалі говорив мало. Щоранку він казав одне слово: «Прийшов». Не питаючи. І щоранку пес двічі стукав хвостом по землі. Першого дня я чув у цьому слові перевірку. Другого просто запис у книжці. На п'ятий воно звучало інакше, хоч я й не вмів би сказати, чим саме. Так людина ставить на стіл ще одну тарілку й робить вигляд, що так було завжди.

Другого дня тіло відмовилося. Я прокинувся, ще не прокинувшись. Перше, що я відчув: руки не піднімаються до обличчя. Лежать, як чужі. Я полежав і подумав, що в цьому тілі виявилося стільки м'язів, про існування яких я навіть не здогадувався. Дві третини з них чомусь вирішили заболіти одночасно. Вмився, тримаючи ківш обома руками. Прасковія Тимофіївна, проходячи повз із відром, зупинилась, глянула на мої руки і нічого не сказала. Тільки поставила переді мною миску гарячої каші й поклала ложку так, щоб її зручно було брати. Потім стало краще, потехеньку приноровився.

На кордоні я приготувався, що Опанас нагадає мені про «перший тиждень» і про те, що «сам піду». Але він мовчки зник у хаті, виніс глиняну баночку із зеленуватою масою і поставив поруч зі мною на лавку.

— Живиця з воском. На мозолі. На руки теж, як потріскають.

— Дякую.

— Не мені дякуй. Сосні.

Я намастив водянку. Мазь пахла хвоєю й теплим медом, і біль від неї не став меншим, але став якимось ясним.

— Болить? — спитав Опанас.

— Болить.

— Добре. Значить, є чому.

І ми пішли працювати. Працювали ми того дня на просіці, і я носив хмиз. Спершу в руках, потім на плечах, ув'язавши його мотузкою з прутів. Опанас показав, як класти ношу, щоб вага лягала на поперек, а не на шию. З першою я пройшов сто кроків і подумав, що в мене немає колін. З другою пройшов двісті. З третьою перестав рахувати. Додому того вечора я йшов майже уві сні. Тобто ноги йшли, а я дрімав на ходу, як кінь, що знає дорогу сам. Один раз опритомнів біля броду, не пам'ятаючи останніх двохсот кроків, і довго стояв, дивлячись на воду. Потім ступив, і вода була така холодна, що дрімота зникла вмить.

У ті дні роботи було більше, ніж я думав, і вся вона виявилася різною. Ми латали дашок над старою годівницею. За хатою сушився очерет, і Опанас показав, як в'язати пучки: туго, комлем донизу, щоб вода стікала. Перші мої пучки розсипалися, як погані наміри. Опанас брав розсипане, мовчки розв'язував, зав'язував знову й клав на місце. Я дивився на його руки, на те, як палець підсовує кінець під петлю, і запам'ятовував кожен рух. До вечора мої пучки трималися. Ми розчищали просіку. Зрізали молоді берези, що пробивалися крізь старі пеньки, відтягали галузки в купи. Опанас учив мене бачити, яка поросль корисна, яку треба прибрати, де лишити підлісок, бо в ньому ночує звір.

Одного ранку він раптом зупинився біля сосни й нахилився до її коренів.

— Дивись сюди.

У траві лежала тонка бура тирса, схожа на тютюн. На корі виступали смоляні цівки.

— Це короїд, — сказав він. — Бачиш борошно? Така дрібна, що й не помітиш, поки не знаєш. Ще тиждень, і сосна пропала. А за нею сусідні.

— Що робити?

— Рубати. І кору палити. Інакше піде далі. — Він клацнув нігтем по смоляній цівці. — Бачиш? Дерево плаче. Не вміє, а плаче.

Я не пам'ятаю, коли востаннє мені хтось так просто казав про дерево, що воно плаче. Він сказав це так просто, як кажуть, що вода мокра. Він зробив на стовбурі затеску, а в книжці поставив цифру й позначку, і ми пішли далі.

Обідали ми на галявині біля кордону або там, де заставав полудень. Опанас розводив вогонь так, як розводять його люди, що бачили лісові пожежі: на голій землі, у колі з каменів, із сухих гілок завтовшки з палець. Казан висів на трьох жердинах. Опанас кидав у нього пшоно, шмат сала, цибулину, жменю лободи, і за пів години над галявиною плив запах, від якого в мене починало гуркотіти в животі. Куліш виходив густий, із димком. Їли ми з одного казана, по черзі, дерев'яними ложками. Опанас брав собі небагато, а мені підсував більше.

— Їж, — казав він. — Ти лісу ще й половини не віддав.

Коли вогонь догорав, він заливав його водою до останньої іскри, розгрібав попіл палицею, перевіряв долонею, чи не гаряче, і тільки тоді дозволяв устати. Одного разу я спробував його поквапити, і він глянув на мене так, що слів не знадобилося.