Глава 15

Прасковія Тимофіївна підняла мене ще затемна. Не будила, стояла в дверях і чекала поки я розплющу очі. Потім сказала: «Вузол на столі» — і пішла. Вона вміла так: жодного зайвого слова, а почуваєшся винним. У вузлі був окраєць хліба завбільшки з долоню, шмат сала в клапті газети, три круто зварені яйця, цибулина і пляшка молока, заткнута замість корка качаном кукурудзи. Я знав, скільки такий вузол важить у цьому домі, і від того було ніяково його брати. Але взяв.

Вчорашня риболовля вдалася так собі. Коля витяг одного окуня завбільшки з долоню й носився з ним як з орденом, а решта повернулася з комариними укусами й купою вигадок. Фінку я лишив під дошкою в шафі. Для першого дня зайвих питань і так вистачить. Чоботи, що дісталися мені разом із тілом, були завеликі на два пальці. Я намотав онучі без жодної складки, складка вдень це мозоль увечері. Старшина колись казав це так, ніби складка була його особистим ворогом.

Село ще спало. Біля колодязя дзенькнуло відро, хтось у темряві сказав «доброго ранку», і я відповів тим самим, не бачачи кому. Потім були вигін і брід вище за течією, де вода сягала хіба до колін. Роса вимочила штани до пояса, а ліс на тому боці стояв чорною стіною, поки не розвиднілося і стіна не розсипалася на окремі дерева. Десь озвалася зозуля й почала відраховувати мені роки. Нарахувала одинадцять і змовкла. Я вирішив не сприймати це особисто. Ділянка була дальня, верст сім, якщо рахувати, як ходять люди, а не як літають птахи. Я зробив собі невелику пробіжку, тренуюсь щодня, потім це стане в нагоді. Від броду до узлісся дві тисячі чотириста кроків.

Кордон, так тут називали лісницьку сторожку, стояв на краю галявини, під двома старими грушами-дичками. Хата невелика, з глини й дубових колод, під очеретом, до порога притулено дрова, складені клином. Навколо плетений тин, за ним три колоди-вулики під навісом, а на жердині догори дном сушився глечик.

Опанас сидів на порозі й точив сокиру. Брусок ходив по лезу довго й рівно: шух... шух... Він був сухий, довгорукий, з обличчям кольору дубової кори, а на голові мав картуз без кокарди: на потертому сукні світліла пляма, де вона колись була. Сірий довгоногий пес лежав у нього в ногах і стежив за мною одним оком. Друге вдавало, що спить.

— Доброго ранку, діду.

Шух. Шух.

— Опанас, — сказав він, не підводячи голови. — Дід — це коли ложку мимо рота носиш.

— Доброго ранку, Опанасе. Я від голови.

— Знаю. — Папірця він навіть не взяв. — Вузол кинь у сінях на лаву. До полудня не чіпай, лише воду.

Я кинув. Коли вийшов, сокира вже стояла біля стіни, а він дивився на мої чоботи.

— Великі.

— Є таке.

— Онучі як мотав?

— Як слід.

— Показуй.- коротко кинув мені.

Я сів на поріг, розмотав і намотав наново, жодної зморшки. Він дивився без виразу, як дивляться на чужу роботу, коли ще не вирішили, чи вона справді чужа. Пес підняв голову, глянув на мене обома очима й знову поклав її на лапи.

— Хто вчив?

— Сам.

— Сам, — сказав Опанас. — Угу.

Більше про онучі він не питав. Натомість кивнув на купу чурок біля тину.

— Дрова колоти вмієш?

— Вмію.

— Покажи.

Колода-колодка стояла під грушею, вся в зарубках, як стара дошка в різника. Опанас поставив на неї чурку, кинув мені свою сокиру, ще теплу від бруска, і відійшов до порога дивитися. Я не вигадував нічого: колоти дрова вміла не моя голова, а ці руки п'ять років щодня, у дворі Прасковії Тимофіївни, та й в попередньому житті я вмів це добре робити. Перша чурка, кленова, розсунулась від одного удару. Друга була в'язова, про соснові я зовсім промовчу ті кололися на раз. В'яз колоти окрема наука. Волокна в ньому переплетені, як мотузка в сітці. Сокира відскочила від чурки, мало не вирвавшись із руки, і дзенькнула об колоду. Я постояв. Повернув чурку іншим боком, знайшов тріщину, що йшла від серцевини, і вдарив по ній, а не поперек. Чурка розвалилась надвоє з сухим тріском.

— Тріщину знайшов, — сказав Опанас.

— Вона ж видна.

— Одному видна, іншому ні. — І додав, ніби про щось своє: — Досить. Руки на місці.

Із сіней він виніс торбу з грубої шкіри й почепив через плече. Там щось дзенькнуло; потім я побачив що: залізна мірна вилка для стовбурів, зашмульгана книжка в лляній обкладинці, олівець, кресало й шматок мотузки. Мені дісталися мотика на короткому держаку, серп і бляшана коробка, яка пахла так, що я ще за три кроки здогадався: дьоготь.

— До бджіл не підходь, поки не покажу, — кивнув він на колоди під навісом. — Вони чужих не люблять. А я не люблю тих, кого вони жалять.

— Зрозумів.

— Правило одне, — сказав він, дивлячись уже не на мене, а в ліс. — Ліс не любить шуму. Хочеш щось сказати, спершу подумай чи воно варте того, щоб сойка понесла його по всьому лісу.

Ми ще й до тину не дійшли, як у ліщині заверещала сойка. Опанас навіть не глянув.

— Ото ж. Уже понесла. — І, до пса: — Бровко, вперед.

Пес встав і пішов першим, Опанас за ним. Я за Опанасом, не поруч і не поперед, як було наказано: крок у крок, наскільки зумію.

Лісники ходять довго й без поспіху. Це найпідступніша швидкість, я знав її з інших лісів і інших часів: темп, у якому не втомлюєшся, а просто в якусь мить виявляєш, що відстав. Опанас ішов так, ніби кожна його нога знала дорогу окремо від решти тіла. Він не зупинявся, щоб подивитись, — він дивився на ходу. На кору, на траву біля стежки, на гілки на рівні плеча, на небо крізь крони. Десь на другому кілометрі я помітив, що він жодного разу не озирнувся на мене. Тіло тримало, три тижні ранкових пробіжок не минули даремно: дихалося рівно, ноги слухалися. Пересічний п'ятнадцятирічний на цій швидкості вже пихкав би.

Ліс був різний. Спершу діброва: старі дуби, під ними граб і клен, ліщина в підліску, торішнє листя хрумтіло під ногою, хоч як я його обирав. Потім стежка пішла вгору, на пісок, і почався сосняк. Стовбури руді, повітря раптом густе, смоляне, після дубового духу аж у ніс вдарило. Унизу, за соснами, блищала річка. Звідси вона виглядала зовсім чужою. Через кожні кілька сотень кроків стояв стовп: дубовий, грубо обтесаний, із вирізаною цифрою. Квартальні стовпи. Опанас на ходу проводив по цифрі долонею, як по голові собаки. Біля шостого зупинився: цифра облупилася від дощів і вже читалася тільки на дотик. Він віддав мені торбу, дістав із-за халяви ніж і почав її підрізати, не поспішаючи, по штриху. Я стояв із торбою й дивився туди, на дерева, кущі, на стовп, запам’ятовуючи кожну деталь лісу. Від стовпа пішли не стежкою. Опанас раптом звернув у підлісок і пішов, не озираючись, а я мало не налетів на пса. Під ліщиною стояв свіжий пеньок. Дуб, і не сухий: живий був, бо зріз ще не потемнів, а біля нього лежала тирса, світла, злежана тільки знизу. Опанас присів навпочіпки, торкнувся тирси пальцем, потер, понюхав.