Глава 14

Іспити почалися в понеділок. Не всі одразу. Спочатку українська мова та література, потім арифметика, потім педагогіка, потім історія. І лише наприкінці — німецька. Розклад висів у коридорі училища, переписаний від руки на жовтому аркуші паперу, приколотому до дошки чотирма кнопками, одна з яких уже встигла випасти, й кутик аркуша загинався від протягу щоразу, як хтось відчиняв двері. Я кілька разів проходив повз нього, зупинявся, дивився. Не тому що хвилювався. А тому що хотів зрозуміти, скільки часу в мене залишилося між іспитами. Першим був іспит з української мови та літератури. Письмовий диктант, а відразу за ним література, бо викладачка вела обидва предмети разом.

Аудиторія була великою, світлою, з високими вікнами, розчиненими навстіж, крізь які залітав теплий, пропахлий нагрітою травою вітерець і зрідка мухи, що потім довго товклися об шибку, намагаючись вибратися назад. У повітрі стояв запах крейди, паперу й трохи пилу, що піднімався від парт щоразу, як хтось необережно рухав стільцем. Парти були старі, дерев'яні, потемнілі від часу, з численними подряпинами й написами, які залишили попередні покоління: ініціали, дати, чиясь невміла квітка, видряпана під кришкою. Я провів пальцями по краю своєї парти. Хтось колись вирізав на ній ножем чиєсь ім'я. Я не розібрав. Але відчув: тут сиділи багато. І всі вони колись хвилювалися так само, як я зараз. Або не хвилювалися. Або вдавали, що не хвилюються.

Викладачка, молода жінка з тонкими губами й акуратним, туго скрученим пучком на потилиці, з якого не вибивалося жодної волосинки, стояла біля столу, тримаючи в руках аркуш із текстом. Вона читала повільно, чітко, з паузами, і голос її, сухуватий, рівний, добре наповнював велику аудиторію, не переходячи при цьому на крик. Щось про весну, про поле, про жайворонка в небі.

Петько сидів поруч. Він писав повільно, висунувши язика від старанності, і час від часу зітхав так гучно, що викладачка кілька разів на нього шикала, не перериваючи при цьому диктування.

— Ти чого зітхаєш? — прошепотів я.

— Бо не знаю, як пишеться «жайворонок», — прошепотів він у відповідь, не відриваючи олівця від паперу. — Через «а» чи через «о»?

— Через «о».

— А ти звідки знаєш?

— Бо я вмію читати.

Петько фиркнув. Викладачка підняла голову, обвела поглядом ряди, й ми обоє миттю втупилися в свої аркуші, вдаючи глибоку зосередженість. Я писав, рука йшла легко, перо саме знаходило потрібний натиск, саме лягало в рядок. Це було просто. Я знав ці правила, знав їх добре і не тому, що колись вчив українську в далекому, іншому житті, а тому що тіло Жені, виявляється, теж пам'ятало щось своє, і ці два знання складалися докупи напрочуд злагоджено. Але здавати першим я не хотів. І не хотів виділятися, зайва увага до мене — це те, чого я намагався уникати. Я здав четвертим диктант.

Екзамен по літературі почався відразу, щойно закінчилася коротка перерва. Та сама викладачка пересіла за окремий столик, присунутий до вікна, розклала перед собою список прізвищ і почала викликати по черзі. Питання, коли дійшла черга до мене, були про Шевченка. Про «Кобзар», про «Катерину». Я відповідав, говорив рівно, без пристрасті, тим рівним, трохи завченим тоном, яким, на мою думку, мав би відповідати старанний, але не надто блискучий учень.

— «Катери́на» — ліро-епічна поема Тараса Шевченка, написана в 1838–1839 роках у Санкт-Петербурзі й уперше видана в 1840 році у складі збірки «Кобзар». В основі сюжету лежить історія селянської дівчини Катерини, яка закохується в офіцера-москаля Івана й народжує від нього сина.

— А чому Катерина страждає? — спитала вона, не підводячи очей від списку.

— Бо її зрадили, — сказав я. — І вона залишилася сама.

— А чому вона сама?

— Бо таке життя.

— Ти повинен був підготовити невелику гумористичну оповідь,- запитала вчитель.

— Наша дружна родина Картоплі жила в затишному мішку, поки нас не покликали на кухонну роботу. Першим за справу взявся Брат Картопля. Йому дісталася найважча доля: з нього гострим ножем здерли шкіру, залишивши зовсім біленьким і голим, а потім відправили на розпечену пательню рум'янитися до золотистої скоринки. Сестру Картоплю відправили варитися у велику каструлю. Коли вона стала зовсім м'якою від гарячої води, її дбайливо, але сильно потовкли товкачкою, додали трішки молока й масла, перетворивши на пишне, смачне пюре для обіду. Маму Картоплю вирішили сильно не турбувати. Її просто зварили в мундирі — вона так і кипіла в окропі, чесно виконуючи свій обов'язок і принципово не знімаючи свого скромного сірого лушпиння. Ну а я — Самий Менший Картопля, зовсім крихітний і непоказний недоросток. Для святкового столу я не підійшов за розміром, тому мене відклали вбік. Моя доля проста — мене повинні згодувати свиням на колгоспному дворі. Поки вся родина прикрашає стіл, я чекаю на свою чергу принести користь господарству.

Вчителька мови й літератури, повільно опустила зошит на стіл. Поверх круглих окулярів вона подивилася на мене так, наче він щойно прочитав не гумористичний твір, а план військової диверсії.

У класі панувала тиша, чути було лише, як на задній парті хтось тихо шморгає носом.

— Ну що ж, що це було? — тихо, але вагомо запитала вона. — гуморист.

Подумки проклинаючи свій післязавтрашній гумор XXI століття. «Треба було писати про збір металобрухту», — промайнуло в голові.

— Стиль, звичайно, оригінальний, — Марфа Василівна постукала нігтем по вирваному аркушу. — Про «робочий одяг» мами-картоплі та «колгоспний двір» — це ти добре вплів, правильний підхід. Але скажи мені, чому це в тебе Самий Менший Картопля не прагне перевиховання? Чому це він покірно чекає, поки його свиням згодують, замість того, щоб піти на крохмальний завод і стати корисним для промисловості? Що це за пасивні настрої, га?