Глава 13

Про роботу я домовився ще до іспитів. Не тому що квапився. А тому що знав: якщо не зроблю цього зараз, потім буде пізно. Літо в цьому часі було не відпочинком. Літо було часом, коли село працювало. І той, хто не працював, не їв. Або їв мало.

Я прийшов до правління колгоспу в середу після занять. Не вранці, коли там юрмиться народ, а ближче до вечора, коли голова зазвичай сидить сам, розбираючи папери. Так мені порадив Ілля. «Голова вранці злий, — сказав він, намащуючи хліб салом за сніданком. — А ввечері вже втомлений. З утомленим легше говорити».

День видався спекотний, один із тих липневих днів, коли повітря над дорогою тремтить маревом, а пил, здійнятий найменшим кроком, довго висить над землею, не бажаючи осідати. Я йшов повільно, не поспішаючи, обмірковуючи, що казати, і краєм ока помічав, як сохне на тинах випрана білизна, як дрімають під парканами кури, розпластавшись у пилюці, рятуючись від спеки.

Правління розташовувалося в тій самій будівлі, де був клуб, тільки з іншого входу. Низькі двері, оббиті потрісканим дерматином, з жерстяною табличкою «Правління колгоспу», наполовину вицвілою від сонця. Я витер спітнілі долоні об штани, перш ніж штовхнути двері, і увійшов. У коридорі було прохолодніше, ніж надворі, й пахло папером, тютюном та ще чимось кислуватим — чи то клеєм, чи то старими чорнилами. За столом сиділа жінка років сорока, в окулярах із товстими скельцями, що раз у раз сповзали їй на кінчик носа, і вона так само раз у раз підштовхувала їх пальцем, не відриваючись від журналу обліку.

— Тобі чого, хлопчику?

— До голови. Щодо роботи на літо.

Вона підвела очі й глянула на мене з відвертим подивом, затримавши погляд довше, ніж того вимагала проста цікавість. Судячи з усього, п'ятнадцятирічні хлопці не часто приходили самі просити роботу. Зазвичай їх приводили батьки або відправляли від училища розподільчим списком.

— Зачекай, — сказала вона, відклала ручку й пішла за внутрішні двері, рипнувши ними несмащеними завісами.

За хвилину вона повернулася, тримаючи двері прочиненими.

— Заходь.

Кабінет голови був маленький, тісний, із низькою стелею, яка робила приміщення ще задушливішим у цю спеку. Стіл, завалений паперами й притиснутий зверху важкою чорнильницею, два дерев'яні стільці з продавленими сидіннями, шафа, що зачинялася не до кінця, випинаючи краєчки якихось папок. На стіні навпроти вікна, портрет Сталіна в простій рамці, а поряд карта району з кольоровими прапорцями, пришпиленими в різних місцях шпильками. Сам голова, кремезний чоловік років п'ятдесяти, із сивуватими вусами й важким, зморшкуватим чолом, сидів за столом і щось писав, низько схилившись над аркушем, писав повільно, натискаючи на перо так, що те трохи скрипіло.

Він підвів очі, коли я увійшов, і кілька секунд дивився мовчки, оцінюючи.

— Бессонов? — спитав він нарешті, звіряючись із папірцем, що лежав перед ним. — Женя?

— Так.

— Сідай.

Я сів на найближчий стілець, той одразу тихо хруснув піді мною, і я мимоволі завмер, перевіряючи, чи витримає. Голова відклав ручку, відкинувся на спинку, яка теж скрипнула, й подивився на мене вже уважніше, ніж при першому погляді.

— Ну, розказуй. Що за справа?

— Хочу працювати на літо. В колгоспі.

— В колгоспі, — повторив він, ніби пробуючи слово на смак. — А вчишся де?

— В педагогічному. Перший курс.

— Перший курс, — він кивнув, побарабанивши пальцями по стільниці. — Ну то й що? Літо — це літо. Усі працюють. Але чого сам прийшов? Зазвичай від училища розподіляють.

— Від училища після першого курсу не розподіляють, — сказав я. — Практики немає. А я хочу, і трудодні потрібні.

Він пирхнув не злобно, радше з прихованим подивом, і в цьому пирханні промайнула тінь усмішки, яку він тут-таки приховав під вусами.

— Трудодні йому потрібні. А що вмієш?

— Багато чого. Косити вмію. Дрова колоти. Носити. Лагодити. Що скажете.

— Косити вмієш? — він підняв брову. — Хто навчив?

— Сам. На сінокосі був. З училищем.

— А, — він кивнув, щось пригадавши. — Ну, сінокіс це добре. Але на сінокіс в мене вже достатньо людей. Треба інше.

Він замислився, відвів погляд убік, у вікно, за яким сонно висіла спекотна тиша вулиці. Потім узяв зі столу тонку течку, погортав папери в ній, не дуже уважно, радше про людське око, і знову подивився на мене.

— Є в нас велика ділянка лісова. Лісник там старий, сам не впорається. Йому потрібен помічник. Але це не сінокіс, це ліс. Важче. Ходити треба буде багато. Не боїшся?

— Не боюся.

— Ну диви. Грицько Опанасенко. Дід Опанас. Чув про такого?

Я завмер не зовні, а якимось внутрішнім, миттєвим стисканням, що пройшло кудись углиб грудей. Зовні ж постарався не подати й знаку, тримаючи обличчя так само рівно, як тримав його весь цей час.

— Чув, — сказав я. — Бачив у лісі.

— А, — він кивнув, задоволений. — Ну то й добре. Значить, знаєш, що він за людина. Бірюк. Але ліс знає. І ділянка в нього велика. Обходи, дрова, годівниці для звірів, пожежна безпека. Один він не встигає. Треба хтось, влітку саме більше праці.

— Я піду, — сказав я.

Він подивився на мене довго, мовчки, так, ніби зважував щось на невидимих терезах, і в цій мовчанці було чути, як за вікном хтось проганяв гусей, покрикуючи й ляскаючи хворостиною.

— А ти, я бачу, не з полохливих. То це добре. Але попереджаю: Опанас не простий. Він тебе перший тиждень ганятиме. Перевірятиме. Якщо не витримаєш сам підеш. Якщо витримаєш то він тобі й батько, й мати, й командир.

— Я витримаю.

— Ну, — він узяв ручку, вмочив у чорнильницю й щось черкнув у папері швидким, упевненим почерком людини, що звикла підписувати десятки подібних паперів щодня. — Тоді так. Приходь після іспитів. Числа п'ятнадцятого. Оформимо. Трудодні нараховуємо як усім. За день один. Якщо більше зробиш, більше нарахуємо. Але не обіцяю.

Він простягнув мені папірець, ще вологий від чорнила, і я обережно взяв його за край, щоб не змастити. На ньому було написано нерівними, похапцем виведеними літерами: «Бессонов Є. С. — помічник лісника. З 15 червня. Трудодні за фактом».