Глава 12

Увечері в суботу, коли сонце вже хилилося до заходу, але задуха дня ще не встигла відступити, все училище, та й, здається, половина селища, стягнулося до відкритого танцювального майданчика за клубом. Майданчик цей, утоптаний десятиліттями танців до стану твердого, дзвінкого під каблуком ґрунту, обрамляли невисокі дерев'яні лавки, а по краях, на вритих стовпах, уже розвісили кілька керосинових ліхтарів. Їх належало запалити ближче до темряви, коли танці увійдуть у сам розпал. Патефон, поставлений на винесений із клубу стіл, хрипкувато виводив щось бадьоре, духове. Не найякісніше звучання, платівка встигла ґрунтовно затертися, але для розгаряченої юрби це не мало рівним рахунком жодного значення. Патефон звичайно грав, але не тільки він. Переодично до середини вечора, коли платівка вкотре заїлася на одному й тому самому місці, з натовпу виходив чоловік років сорока. Кремезний, з широкими плечима й товстими, вправними пальцями, він тримав у руках гармонь. Справжню з потертими міхами й темними від часу планками. Судячи з того, як його зустріли, тут його знали давно. Він сідав на лавку, розтягнув міхи. І повітря над майданчиком одразу змінилося. Патефон грав рівно, аармонь же грала живо. Вона немов розмовляла, підморгувала, кликала. Під неї ноги самі йшли в танок. Під неї співали. Під неї забували про час. Чоловіка звали Гнатом. Місцевий гармоніст, якого знали в усіх навколишніх селах. Він грав на весіллях, на храмових святах, на проводах до армії. І лилося те, що в цьому часі знали і старі, і молоді.

«Ой, чорна, чорна та й чорна земля» — про козака, що вмирає на чужині.

«Розпрягайте, хлопці, коней» — бадьора, з присвистом, під яку танцювали гопака.

«Місяць на небі, зіроньки сяють» — лірична, тягуча, під яку пари ходили повільно, притиснувшись одне до одного.

«Ти ж мене підманула» — жартівлива, з притупами й присядками, під яку сміялися навіть ті, хто не танцював.

«Дивлюсь я на небо» — а це вже співали хором, неголосно, дивлячись кудись у темряву, поверх голів.

Я слухав і розумів: це не музика. Це мова. Мова, яку тут розуміють і без слів.

Я прийшов разом із Петьком, Колею і Сергієм. Усі троє з самого ранку перебували в тому особливому, піднесеному настрої, що охоплює молодь перед будь-яким вечором, який обіцяє танці. І вже на підході до майданчика розгледів у натовпі Катю, що стояла разом із двома подругами біля крайньої лавки. Я дивився на неї і не міг надивитися. Вона була худенька, тендітна. Жилава, швидка, як більшість сільських дівчат, що змалку носять воду, полють город, доглядають за худобою. Обличчя видовжене, з чіткими вилицями. Темні очі, великі, уважні, погляд чіпкий. Чорне густе волосся заплетене в одну довгу косу. Коса перев'язана стрічкою — сьогодні святковою, яскравою, червоною. Коли вона хвилювалася, то торкалася кінчиками пальців до коси. Я помітив це ще кілька тижнів тому. І з того часу помічав завжди. Сукня на ній була ситцева в дрібний квіточок. Руки в неї були маленькі, сухі, з коротко підстриженими нігтями. Хода легка, майже беззвучна — звичка тих, хто змалку ходить босоніж. А ще — щира усмішка. Коли вона всміхалася, очі звужувалися, а на щоках з'являлися ледь помітні ямочки. Вона не кокетувала, просто раділа. І від цієї простої радості мені ставало тепліше.

— Он вони, — оживився Петько, і вся наша компанія попрямувала в той бік.

Танці йшли своїм ходом. Пари кружляли під хрипкувату музику, хтось сміявся, спотикаючись о власні ноги, хтось, навпаки, рухався з упевненою, відточеною на десятках подібних вечорів легкістю. Я танцював із Катею двічі. Незграбно, признатися, бо цьому тілу, при всій його фізичній спритності, бракувало досвіду в подібних, куди тонших рухах. Але обидва рази з щирим, нічим не затьмареним задоволенням.

Саме під час короткої паузи між платівками, коли ми всією компанією відійшли до лавок перевести дух, до нас і підійшов Герасим Симоненко. Він був один. Ні колишніх приятелів поруч, ні того нарочитого, викликаючого вигляду, яким чепурився на базарі кілька тижнів тому. І підійшов прямо до Каті, коротко кивнувши решті, наче їх зовсім не існувало. Герасим Симоненко прийшов на танці не просто так. Він прийшов показати себе. Я розгледів його ще здалеку. І одразу зрозумів: він готувався до цього вечора. На ньому була сорочка з білого сатину, з відкладним коміром і застібками до самого низу. Не домоткана, не батькова, купована. Сорочка сиділа ладно, підкреслюючи широкі плечі й кремезну фігуру. Рукави, закатані до ліктів, відкривали міцні, звиклі до важкої роботи передпліччя. На лівій руці, вище зап'ястка, білів старий шрам — навскіс, схожий на слід від ножа. Герасим не ховав його сьогодні. Сорочка з коротким рукавом, здавалося, була обрана саме для того, щоб шрам було видно. Штани на ньому були з грубої, але доброї тканини. Не такі, як у більшості хлопців, а пошиті на замовлення, з рівними складками, з ременем, а не з мотузкою. На ногах чоботи, змащені дьогтем до блиску. Він знав, що гарний і знав, що це помітять.

І коли він нарешті підійшов до Каті, я зрозумів: це не просто бажання потанцювати. Це був вихід показовий та демонстративний.

— Потанцюєш? — спитав він, не витрачаючи часу на передмови.

Катя подивилася на нього з тією спокійною, без жодної театральності, твердістю, що куди красномовніша за будь-яку гнівну відмову.

— Ні, — сказала вона просто. — Не хочу.

— Гидуєш, чи що? — у його голосі прорізалася знайома мені з попередніх зустрічей різкість, хоча й приглушена зараз присутністю стількох свідків навколо.

— Не хочу, і все, — повторила Катя, не підвищуючи голосу, але й не відводячи погляду. — Маю право.

Герасим стояв ще секунду, буравлячи її поглядом. А потім ковзнув цим самим поглядом по мені. Коротко, оцінююче, з тією затаєною, не охололою неприязню, що не потребує слів для впізнавання.

— Ну-ну, — сказав він нарешті.

І в цьому короткому, нічого не значущому на перший погляд слові вмістилося стільки невисловленої погрози, що я мимоволі підібрався, готовий будь-якої секунди ступити вперед, якщо він дозволить собі більше, ніж просто слова. Але Герасим, змірявши нашу компанію ще одним довгим поглядом, розвернувся і пішов.