Глава 11

До кабінету директора мене викликали через два дні після того пам'ятного уроку. Не одразу, що саме по собі було цікаво і, мабуть, говорило про характер внутрішнього розгляду більше, ніж будь-які прямі слова. Судячи з усього, хтось таки доніс, але не згарячу, не того ж дня, а обдумано, зваживши всі за і проти. А отже, радше з почуття самозбереження, ніж із щирого обурення.

Кабінет директора виявився маленькою, тісною кімнатою з великим, неспівмірним приміщенню столом, за яким сидів сам Пантелеймон Захарович. Чоловік років п'ятдесяти, з утомленим, одутлим обличчям людини, змушеної постійно балансувати між виконанням власних обов'язків і небажанням привертати до довіреного йому закладу зайву, непотрібну увагу згори.

— Бессонов, — сказав він, не підводячи очей від паперів на столі, — до мене дійшли відомості про вашу витівку на уроці російської літератури.

— Так точно, — вирвалося в мене перш ніж я встиг прикусити язика, і я подумки скривився від власної необережності. Подібне формулювання куди більше пасувало для доповіді начальству, ніж для відповіді провинного підлітка.

Пантелеймон Захарович нарешті підвів на мене погляд. Здивований, трохи насторожений. Але, судячи з усього, списав дивну репліку на загальну нервозність ситуації й не став загострювати на ній увагу.

— Марія Гнатівна характеризує ваш виступ як політично незріле й шкідливе начотництво, — продовжив він, звіряючись із якимось папірцем. — Начиталися десь уривків, натягали фактів без розуміння, от і вийшло бозна-що. Не подумавши про наслідки для себе й для училища.

Я слухав, намагаючись надати обличчю максимально покаянного вигляду, хоча внутрішньо відзначив формулювання. «Політично незріле», а не «антирадянське» чи того гірше. Отже, серйозної статті побоюватися не доводилося. Директор явно обирав найбезпечніший для всіх шлях: не роздмухувати пожежу там, де можна обійтися доганою.

— Більше не повториться, Пантелеймоне Захаровичу, — сказав я якнайсмиренніше.

— Зрозуміло, не повториться, — погодився він сухувато. — Бо цієї суботи ви відпрацюєте при училищі. По господарській частині, під началом Василя Семеновича. Праця, знаєте, найкраще виправляє мозки молодим людям із надлишком фантазії.

У суботу я з'явився до господарського двору училища зі світанком, як і було велено. Небо тільки-но заливалося тією самою ранньою, ще не спекотною позолотою, що віщує погожий літній день, а Василь Семенович уже вовтузився біля сараю, розбираючи якісь дошки.

— А, з'явився, — сказав він без особливої суворості, радше з тією втомленою покірністю, з якою зустрічають неминуче. — Ну, ходімо, покажу, що робити.

Роботи виявилося чимало. Почистити курник, перенести дрова, підправити прохуділий тин загону, де утримувалося невелике господарське поголів'я. Кілька курей, коза й, до моєї особливої уваги, п'ятеро молодих поросят. Рожевих, галасливих, з тією невгамовною енергією, що відрізняє всяку молоду живність у погожий літній день.

Курник я чистив довго й ретельно, вигрібаючи стару підстилку, замінюючи її свіжою соломою. Пахло так, що очі злипалися, але тіло працювало охотно, без тієї внутрішньої напруги, до якої я звик за останні тижні. Дрова носив оберемками, складаючи їх рівними рядами під навісом. Тин лагодив, забиваючи кілки й прив'язуючи лозу, і це просте, механічне заняття чомусь заспокоювало.

Але десь до середини дня, прибираючи у поросят за вказівкою Василя Семеновича, що відлучився в якихось справах до самого училища, мене відвідала думка настільки дурна, настільки несерйозна, що я навіть не спробував із нею боротися. Я просто згадав один студентський жарт з майбутнього.

Фарба для маркування господарського інвентарю, проста, чорна, у жерстяній банці, знайшлася тут же, у сараї. Я вмочив тонку тріску й, притримуючи кожного з п'ятьох поросят по черзі, вивів на рожевих боках великі, добре розрізнювані цифри.

Один. Два. Чотири. П'ять.

Трійку я пропустив навмисно.

Поросята, щоправда, пручалися. Найменший, з чорною плямою на вусі, вивертався так, що я ледве втримав. Другий, найтовстіший, ліниво хрюкав і намагався вкусити мене за палець. Але я впорався. І, закінчивши, акуратно відчинив загорожу, дозволивши всій п'ятірці з задоволеним виском розбігтися по двору. Не надто далеко, не створюючи справжнього переполоху, а так, щоб виникла потрібна мені ілюзія безладу. Розрахунок виявився бездоганним. Першою на шум прибігла кухарка. Огрядна жінка років п'ятдесяти, з червоними від печі руками й вічно підв'язаним фартухом. Вона розгледіла цифри на боках поросят, що розбіглися, і, двічі перелічивши їх за номерами, один, два, чотири, п'ять, сплеснула руками й заголосила про пропажу.

— Третього нема! Де третій, іроди!

На її крик підтяглися ще двоє робітників. Один, молодий, рудий, з веснянками на всьому обличчі. Другий, старший, похмурий, у засмальцьованій кепці. Потім і сам Василь Семенович, спішно повернувшись із училища. І хвилин п'ятнадцять уся ця невелика, але вкрай серйозно налаштована компанія старанно обшукувала двір, сарай, найближчі кущі в пошуках неіснуючого третього поросяти.

Я спостерігав за цим дійством, умоcтившись у тіні сараю, з найневиннішим, захопленим виглядом продовжуючи перебирати звалені дрова, і мені коштувало чималих зусиль зберігати серйозний вираз обличчя.

Рудий робітник зазирнув навіть у криницю. Похмурий обійшов усі кущі бузку, що ріс уздовж тину. Кухарка заметушилася до комори, потім до льоху. Василь Семенович, крекчучи, зазирнув під повітку.

— Немає! — вигукнув рудий. — Ніде нема!

— Та куди ж він подівся! — кухарка вже майже плакала. — Оце ж я його сама вранці бачила! Отой, що з плямою!

— З плямою он той, — похмурий показав на найменшого. — А третього...

Він замовк. Подивився на поросят. Потім на кухарку. Потім знову на поросят.

Розв'язка настала, коли Василь Семенович, утомившись від безтолкових пошуків, здогадався все ж зупинитися й перелічити поросят заново. Вдумливо, по одному, вголос називаючи кожну цифру.