Глава 10

Вечір видався такий, що гріх було сидіти по домівках. Теплий, безвітряний, з тим особливим медовим світлом призахідного сонця, що перетворює найзвичайнісіньку сільську вулицю на щось майже урочисте. Уся компанія — я, Петько, Коля, Сергій, Катя — зібралася біля колод коло старої водокачки, як це вже увійшло в нас у звичку останніх тижнів. Жодного особливого приводу для збору не потрібно було: просто кінець дня, просто спільна втома від навчання, просто бажання побути разом, перш ніж розходитися по домівках.

Петько, як завжди, був душею компанії. Розповідав щось зі звичним своїм перебільшенням, розмахуючи руками, і Коля із Сергієм то й діло перебивали його короткими уїдливими поправками, від чого історія обростала все новими, вочевидь неправдоподібними деталями.

— Та не було там жодного бугая! — обурювався Коля. — Була телиця, звичайнісінька телиця, я сам бачив.

— Телиця, бугай, яка різниця, — відмахувався Петько. — Суть одна: дядько Свириденко від неї тікав так, що аж картуз загубив.

Усі засміялися, включно зі мною. І в цьому сміхові, признатися, не було ані краплі награності. За минулі тижні я зловив себе на тому, що подібні вечори, дурні історії про телиць, що втекли, і загублені картузи, перестали бути для мене просто елементом маскування. Вони стали чимось самостійно цінним. Тим небагатьом у моєму новому житті, що не вимагало розрахунку, не вимагало постійного зважування кожного слова.

— А в тебе, Сергію, що нового на хуторі? — спитав Коля. — Тітка твоя все ще грозиться тебе на прополку загнати?

— Загнала вже, — Сергій скривив кислу гримасу, хоча в очах у нього танцювали смішинки. — Увесь ранок на грядках просидів, спина тепер не розгинається.

— То-то ти сьогодні як старий дід ходиш, — хмикнув Петько, підколюючи.

— Сам ти дід, — беззлобно огризнувся Сергій, і я, почувши це невинне, кинене просто так слово, мимоволі всміхнувся власним, нікому не зрозумілим думкам.

— А я ось дядькові на косовиці допомагав, — вставив Коля з явною гордістю в голосі. — Він каже, з мене толковий косар вийде, як наловчуся як слід.

— Толковий він, — фиркнув Петько. — Толковий тільки язиком чесати та з дівчатами загравати.

— А хоч би й так, — незворушно парирував Коля, викликавши новий вибух сміху.

Я слухав цю звичну вже перепалку з тим особливим, теплим почуттям, що з'являється в людини, яка по-справжньому стала частиною компанії. Не спостерігача збоку, який вивчає чужі стосунки заради легенди, а такого ж повноправного її учасника, як і решта.

— А ти чого мовчиш увесь вечір? — штовхнув мене в бік Сергій. — Теж про бугая думаєш?

— Про телицю, — поправив я, знову викликавши загальний сміх. — Думаю, чия тепер черга за квасом бігти.

— Моя, — зітхнув Петько з удаваним невдоволенням, підводячись з колоди. — Вічно моя.

Він пішов у бік дому, а ми залишилися вчотирьох. Я, Коля, Сергій і Катя. І розмова якось сама собою перетекла в тихіше, спокійніше русло.

— Слухайте, — сказав раптом Коля, — а ви йдете на танці в суботу? Кажуть, патефон новий привезли, з платівками.

— Які танці? — Сергій скривився. — У мене тітка он уже плани на суботу склала. Прополка, потім город, потім ще щось.

— А ти, Женю? — спитав Коля, повертаючись до мене.

Я знизав плечима. Не тому що не хотів. А тому що не знав, що сказати. У моєму справжньому житті танці були чимось далеким. Я не пам'ятав, коли востаннє танцював. Може, в молодості. Може, на чиємусь весіллі. Але це було так давно, що здавалося майже не моїм.

— Може, піду, — сказав я обережно.

— «Може» — це не відповідь, — засміявся Коля. — Катю он питай. Вона точно знає.

Я подивився на Катю. Вона дивилася на мене. І в її погляді було щось таке, від чого я відвів очі. Надто швидко. Надто помітно.

— А ти підеш? — спитав я, намагаючись, щоб голос звучав буденно.

— Піду, — сказала вона. — Я минулого разу не була. Кажуть, там було весело.

— З ким ти минулого разу танцювала? — вирвалося в Колі, і він тут же отримав від Сергія стусана в бік.

— А тобі що? Сказала тобі що не була. — фиркнула Катя, але без злості.

— Та я так, — Коля зніяковів. — Просто питаю.

Я промовчав. Але щось усередині мене зачепилося за це питання. Не тому що я мав право. А тому що не мав. І це дратувало.

Я сидів поруч із Катею. Не спеціально, так уже вийшло, коли розсідалися. І в якийсь момент, слухаючи, як Коля із Сергієм сперечаються про те, чия снасть краще підходить для ловлі на глибині, зловив себе на тому, що вже кілька хвилин не стежу за розмовою взагалі, а просто нишком поглядаю на її профіль, освітлений призахідним сонцем. І тут я зрозумів дещо, що змусило мене внутрішньо завмерти. Я дивився на неї не так, як дивився б старий на дитину. Не з висоти прожитих років. А інакше. Як дивляться ровесники. Як дивляться хлопці. І це було дивно. Не тому що неправильно. А тому що природно.

Раніше я думав: є я, Дед, і є тіло, яке мені дісталося. Як сорочка. Як чужий одяг. Але це було не так. Женя не зник. Він спав. Десь глибоко. Там, куди я не заглядав. І прокинувся тієї самої миті, коли я вперше побачив Катю. Тієї самої миті, коли я відчув, що хочу жити. Не вижити. Не перечекати. А жити. І тепер ми разом. Я не знаю, як це пояснити. Але це так.

Дед нікуди не подівся. Він сидів усередині. Дивився. Мовчав. Іноді підказував. Іноді попереджав. Він був мною. І він був кимось іншим. Тим, ким я був. Тим, ким я стану. Тим, кого я пам'ятаю. А зараз я був Женею. П'ятнадцятирічним.

Я не був тільки Дедом. І не був тільки Женею. Я був чимось середнім. Одна людина. І не став себе зупиняти.

— Ти чого замислився? — спитала вона, помітивши мій погляд.

— Та так, — сказав я, відводячи очі трохи швидше, ніж слід було б для повного спокою. — Про своє.

— Знову про своє, — всміхнулася вона. — Ти завжди про щось своє.

— А ти? — спитав я. — Про що ти думаєш?