Глава 9

Урок російської літератури випав третім за рахунком. Після української та німецької мови. Я йшов на нього з тим самим натхненням, з яким ідуть до вітру зимової ночі: треба, але радості мало.

Марія Гнатівна, наша русачка, була жінкою суворою, але справедливою. Справедливою настільки, що за один косий погляд могла вліпити зауваження в щоденник. Суворою настільки, що щоденник цей, мабуть, уже тріщав по швах від моїх «подвигів».

Більшість предметів у училищі велися українською. Так повелося ще з двадцятих років, і хоча за останнє десятиліття мовна політика в країні не раз змінювалася, тут, на Полтавщині, у самому серці україномовних земель, викладання рідною мовою залишалося нормою. Педагогіка, історія, арифметика, українська література. Усе це звучало для мене українською, до якої я за минулі тижні встиг звикнути настільки, що вже майже не спотикався подумки на незвичних зворотах.

Але були й предмети інші. Обов'язкові для будь-якого навчального закладу в будь-якому куточку величезної країни, незалежно від мови викладання решти дисциплін. Російська мова та російська література викладалися окремо, російською ж, і вела їх не хто інша, як Марія Гнатівна. Та сама викладачка, що кілька років тому стала невільною жертвою знаменитої історії з рогами та чорнильницею, про яку мені розповів Петько ще в перші тижні мого нового життя.

Того дня голова моя була зайнята речами куди насущнішими, ніж долі літературних героїв позаминулого століття. Останні тижні я все частіше повертався думками до знайденого в лісі тайника. Не стільки до самої зброї, скільки до куди практичнішого питання, що постало переді мною з усією гостротою після тієї пам'ятної знахідки. Схрон, виявлений мною випадково, був чужим спадком, що дістався щасливим випадком. Але щоб по-справжньому підготуватися до того, що належало зустріти через рік, потрібно було щось інше. Власне, ретельно продумане укриття, здатне послужити не просто тайником для кількох предметів, а повноцінним сховищем на випадок, якщо одного разу доведеться ховатися всерйоз. Надовго. Можливо, через цілу зиму.

Думки про це сховище займали мене майже постійно в останні дні. Вони проростали крізь будь-яке інше заняття тим упертим, невідв'язним чином, яким проростає крізь асфальт молода трава. Я перебирав в умі відповідні місця. Той самий боковий яр, де знайшовся тайник із наганом, здавався непоганим варіантом за розташуванням, але занадто близько сусідив із уже виявленим схроном. Тримати два важливі об'єкти поряд означало ризикувати обома одразу, знайди хтось один із них. Основний яр, що тягнувся від занедбаного овина, давав більше простору для вибору, але вимагав ретельнішої розвідки.

Землянка, думав я, роздивляючись невидющим поглядом дошку, на якій Марія Гнатівна виводила крейдою якісь дати, має бути достатньо глибокою, щоб не промерзати наскрізь узимку, але не настільки глибокою, щоб ґрунтові води створювали проблему в дощовий сезон. Перекриття потрібно закладати в кілька накатів, із землею та дерном зверху для маскування й утеплення одночасно. Я пам'ятав устрій подібних споруд достатньо добре з власного досвіду, хоча будувати їх мені доводилося лише в куди пізніші часи, з куди досконалішим інструментом, ніж той, що міг би опинитися в моєму розпорядженні тут. Вентиляція, продовжував розмірковувати я, машинально водячи олівцем по зошиту, не вникаючи толком, що саме записую під диктовку. Окрема складність. Димар для печі, якщо така взагалі буде доречна, потрібно виводити так, щоб дим розсіювався серед дерев, не видаючи місця стоянки випадковому спостерігачеві.

Голос Марії Гнатівни, що розбирала біля дошки чергового «народного й гуманного» класика, у той день, судячи з усього, йшлося про Пушкіна, долинав до мене наче крізь щільну завісу. Окремими, розрізненими фразами, що не складалися в зв'язну розповідь, бо вся моя увага була поглинута куди насущнішим питанням: скільки часу потрібно, щоб наодинці викопати землянку потрібної глибини, не привертаючи при цьому нічиєї уваги до власних частих і тривалих відлучень.

— Бессонов!

Я здригнувся. Клас обернувся. Петько поруч пирснув у кулак.

— Ти взагалі слухаєш? — Марія Гнатівна дивилася на мене так, ніби я щойно зізнався у вбивстві.

— Слухаю, — сказав я. — Пушкін. Сонце російської поезії.

— А чому в тебе в зошиті намальовано... — вона зазирнула в мій зошит, — ...зруб?

Я подивився. На полях, серед конспекту про «гуманізм» і «народність», справді красувався детальний план землянки. Із зазначенням глибини. І вентиляції.

— Це... — сказав я. — Це метафора.

Клас затих. Хтось на задній парті хіхікнув. Хтось штовхнув сусіда. Хтось прошепотів: «Бєс здурів».

— Метафора, — повторила Марія Гнатівна з таким виразом, наче збиралася викликати директора зараз або спершу вбити мене самостійно. — Раз уже ви, судячи з вашого зосередженого вигляду, обмірковували щось настільки важливе, що не розчули питання з першого разу, поділіться хоча б тепер своїми глибокими думками про предмет уроку.

У її голосі звучала відверта іронія. Клас оживився. Петько штовхнув мене ліктем.

Я розтулив рота. І — не знаю, що на мене найшло. Може, втомився. Може, занадто довго мовчав. Може, просто накипіло.

— Пушкіна заслали, — сказав я.

Клас завмер.

— Лермонтова заслали. Грибоєдова вбили. Достоєвського засудили до смертної кари, але пожаліли й відправили на каторгу. Толстого відлучили від церкви. Чернишевського згноїли на каторзі. Шевченка відправили в рекрути із забороною писати й малювати. Герцена вислали з країни. Бєлінського і Добролюбова звели в могилу в тридцять років. Чехов помер від туберкульозу. Купрін і Бунін втекли з країни. Горький помер за дивних обставин. Маяковський застрелився. Єсенін повісився. Блок згорів від хвороб у злиднях...

Я замовк. Так само раптово, як і почав. І тільки тоді зрозумів, що накоїв. У класі стояла тишина. Така, що чути було, як десь на задній парті скрипнула дошка. Потім знову хтось хіхікнув. Потім ще хтось. Петько дивився на мене з захопленням, як на людину, яка щойно наодинці з'їла живого ведмедя.