Глава 8

Сон почався з пилу.

Не з картинки, не зі звуку. Саме з пилу. Тієї дрібної, в'їдливої, що набивається в складки одягу, скрипить на зубах, осідає на віях сухим нальотом. Вона була першою. І вона ж, як виявилося згодом, зв'язувала собою все інше: різні дороги, різні роки, різні версії однієї й тієї самої людини, що крокувала ними. Дорога під ногами, кам'яниста, вузька, що в'ється між двома грядами випалених сонцем гір, була тією самою, що снилася йому не вперше за довге життя. Хоча зазвичай вона воліла не показуватися, залишаючись замкненою десь у самій глибині пам'яті, куди він сам намагався не заглядати без крайньої потреби.

Вісімдесят другий рік. Або вісімдесят третій. Сон не турбував себе точністю дат, змішуючи місяці й події в один щільний, спресований клубок, з якого виступали лише окремі, особливо різкі деталі. Він, молодий, двадцятидвохрічний, ще не Дєд, а просто лейтенант, ішов попереду групи, ведучи її через перевал, про який розвідка донесла вкрай скупо і, як з'ясувалося пізніше, неточно. Пил піднімався при кожному кроці, осідав на пітному обличчі, забивався в горло.

Поруч ішов Павло, кремезний, завжди усміхнений сержант з-під Полтави. Той самий Павло, чиє обличчя роками потому буде спливати у снах частіше за інших. Хоча уві сні лейтенант ще не знав, про що доведеться згадувати. Він просто йшов поруч із живим, дихаючим, пітним від спеки чоловіком, який травив за своїм звичаєм нехитрий жарт про сільського листоношу. Павло не договорив. Хлопок, короткий, сухий, буденний на перший погляд, прозвучав звідкись збоку, з гребеня сусідньої гряди. Павло, ще секунду тому усміхнений власному жартові, раптом замовк на півслові, хитнувся й повільно осів на каміння, випускаючи автомат.

Далі сон не показував бою цілком. Лише окремі кадри, вирвані із загального потоку. Власний крик, звернений до решти, наказ розосередитися. Жорстка, спресована в мить робота руками: перев'язати, відтягти в укриття, вести вогонь туди, звідки стріляли. І, нарешті, тиша, що настала за, здавалося, цілу вічність, хоча годинники, знайдися вони уві сні, показали б ледь не двадцять хвилин.

Павло помер уже в вертольоті, не долетівши до шпиталю. Саме тоді, уві сні це відчувалося особливо ясно, щось усередині нього вперше дало тріщину. Не віра в країну цілком, не одразу. Щось простіше й водночас фундаментальніше: упевненість, що смерть на цій війні має якийсь вищий, пояснюючий її сенс. Павло загинув не за визволення афганського народу, не за інтернаціональний обов'язок, про який так гладко писали газети. Він загинув на нікому не потрібному перевалі, захищаючи колону, яка завтра все одно піде іншим маршрутом. Голос із радіостанції, притиснутої до плеча, доносив тоді, у реальності, а тепер і уві сні, сухе зведення. Номер, координати, втрати. Озвучені тим самим байдужим, буденним тоном, яким читають прогноз погоди.

Пил змінився асфальтом. Раптово, без переходу, як це буває тільки уві сні. Замість гірського перевалу під ногами опинилася звична міська вулиця, мокра після недавнього дощу, що відбивала в калюжах серпневе, тьмянувате небо. Дев'яносто перший рік. Йому було тридцять, він усе ще служив, усе ще носив ту саму форму. Тільки тепер стояв не на перевалі, а біля звичайного газетного кіоску, де на прилавку, за мутним склом, лежали свіжі газети із заголовками, які не вкладалися в свідомості при першому прочитанні. З відчиненого вікна найближчого будинку долинав голос диктора. Той самий байдужий, рівний тон, яким колись доповідали про втрати. Тільки тепер цим тоном повідомляли про річ куди абстрактнішу і від того не менш приголомшливу: країна, якій він присягав, країна, за яку загинув Павло і ще десятки таких, як він, переставала існувати. Він стояв біля кіоску, уві сні так само, як колись наяву, і відчував дивну, майже фізичну порожнечу. Не горе, не радість, а саме порожнечу. Ніби в нього з-під ніг раптом висмикнули опору, на якій він стояв усе свідоме життя, а нової опори поки не підклали взамін. Він простояв біля кіоску, поки не почало сутеніти. Потім пішов додому. Дорогою купив пляшку горілки, вперше за десять років. Відкоркував, поставив на стіл. І не випив. Просто сидів і дивився на неї всю ніч.

Присягав одній країні. Прокинувся в іншій.

Вулиця знову змінилася. Цього разу плавніше, без різкого ривка. Перетворилася на темну, освітлену лише екраном телевізора кімнату власної квартири. Звичайної, панельної, яку він винаймав останні роки перед пенсією і після неї. Лютий двадцять другого. Дата спливла сама, без зусиль, наче випалена в пам'яті глибше за інших. Він сидів на дивані, прокинувся як від землетрусу, рахував один, два... вісім. Потім дивився на екран, де змінювали одне одного кадри, які не вкладалися в голові так само, як не вкладалися колись заголовки газет біля того самого кіоску. Голос за кадром, тепер уже не радіо, а телевізійний, куди більш схвильований, ніж колишні байдужі зведення, перелічував назви міст, які зазнали ударів.

Він не пішов до військкомату наступного дня. Не тому що боявся. І не тому що чекав, поки рідні зможуть без нього. Просто не вірив. Уперто, всупереч власному досвіду, всупереч власному аналізу, всупереч усьому, що знав про війну. Він думав серцем, а не головою. Сподівався, що це помилка. Що ось-ось усе закінчиться. Що його знання, його досвід, його похмурі прогнози виявляться нарешті непотрібними.

Минув місяць. Другий. Сон грудкою стискав час, пропускаючи тижні одним швидким, змазаним рухом. Ось уже не лютий, а куди пізніша дата. Літо, потім осінь. Він дивився новини щовечора, відзначав на карті, не фізичній, а уявній, лінію фронту, що посувалася то в один, то в інший бік. І з кожним місяцем відчував, як усередині наростає щось, для чого довго не знаходилося точного слова. Сором. Не зовсім те. Радше неспокій людини, яка знає, як робити одну конкретну річ краще за багатьох, і бачить, що ця річ зараз потрібна як ніколи. А вона все ще сидить на дивані перед телевізором. Військкомат сон показав коротко, майже схематично.