Глава 7

Наступна субота видалася саме такою, якою я звик уявляти справжнє українське літо, спекотною, але не виснажливою, з тим сухим, запашним нагрітою травою повітрям, що стоїть над полями й перелісками з самого раннього ранку до пізнього, тягучого заходу сонця. Ґедзь і мошкара, що дошкуляли тижнем раніше після дощів, майже зникли, і ліс, коли я заглибився в нього того дня, зустрів мене вдячною, дзвінкою від пташиного багатоголосся тишею. Цього разу я вийшов з дому не затемно, а трохи пізніше за звичайне, ближче до сьомої, Прасковія Тимофіївна, дізнавшись напередодні про мої плани провести день «на природі», як я обережно це назвав, лише махнула рукою й веліла не забути повернутися засвітла, «а то знову допізна десь тиняєшся, а мені тут хвилюватися». Заперечувати я не став, зайві пояснення були ні до чого, а деяка частка свободи, яку мені, як виявилося, охоче надавали в цьому домі, була цінним ресурсом, яким не варто було розкидатися по дрібницях.

Свій шлях я направив тією ж дорогою, що й минулого разу, повз знайомий уже пагорбок над річкою, повз занедбаний овин на поляні, торкнутий сонцем сильніше, ніж того похмурого дня двотижневої давнини, від чого тріщини в старих брусах здавалися глибшими, а мох на просівшому даху яскравішим. Я затримався біля зрубу ненадовго, обійшов його ще раз по колу, цього разу зазирнувши й усередину крізь провалений дверний пройм. Усередині було сутінково, пахло гнилим деревом і мишами, підлогу встеляла пріла солома впереміш із пташиним послідом, судячи з усього овин давно облюбували ластівки, що гніздилися під кроквами. Нічого цікавого я тут не знайшов, та й не розраховував знайти, проста, ветха споруда, годна хіба що на найкрайніший випадок як укриття від негоди, але аж ніяк не для чогось серйознішого. Від овина я рушив далі, туди, де минулого разу виявив звірину стежку, що йшла вглиб лісу, і цього разу вирішив не звертати з неї раніше часу, а пройти нею настільки далеко, наскільки дозволять час і здоровий глузд. Стежка петляла між старими, узлуватими дубами й підліском з ліщини, то піднімаючись на невисокі, пологі пагорбки, то спускаючись у вологі, тінисті улоговини, де під ногами хлюпала не до кінця просохла після недавніх дощів земля. Ліс тут був густіший, старіший за той, що примикав до річки, дерева стояли щільніше, крони стулялися над головою майже суцільним шатром, і сонячне світло пробивалося вниз рідкісними, тремтячими на вітрі плямами.

Птахи тут співали інакше, ніж біля річки, глухіше, обережніше, наче й вони знали, що це місце не для випадкових гостей.

Саме на одному з таких пологих пагорбків, там, де стежка робила крутий поворот, огинаючи повалений, порослий трутовиками стовбур старого клена, я й зустрів діда Опанаса вдруге з тієї пам'ятної мимохідної зустрічі біля річки першого дня мого нового життя. Він сидів на пеньку неподалік від стежки, неквапливо, з тією особливою селянською обстоятельностью, що не визнає поспіху, лагодив сильце з тонкого дроту, судячи з усього щойно зняте з якогось місця й таке, що потребувало невеликого ремонту. Поруч, притулена до того ж пенька, стояла стара рушниця, а на землі лежав полотняний мішок, з якого стирчав куточок чогось схожого на тетерука. Помітивши мене, старий не здивувався, радше оцінююче примружився, наче давно чекав саме такої зустрічі.

— Знову ти, — сказав він, не відриваючись від свого діла. — Далеко забрів, Бессонов.

Те, що він назвав мене по прізвищу, а не просто «сирота Прасков'їн», як минулого разу, я відзначив про себе як маленьку, але значиму деталь, старий видимо встиг за минулі тижні навести довідки, або ж просто запам'ятав, хто я такий, з тих коротких, немногословних спостережень, які він робить за кожним, хто трапляється йому на очі в його власних, ретельно оберігаємих угіддях.

Я не відповів. Він підняв погляд чіпкий, уважний.

— Ліс не любить, коли по ньому просто так ходять, — сказав він.

— Я й хочу взнати, — сказав я.

Він кивнув коротко, наче щось для себе вирішивши, і повернувся до сильця.

Я стояв, не наближаючись без запрошення, й чекав. Він довго мовчав, роздивляючись мене тим самим чіпким поглядом, а потім, відклавши недочинений силок, несподівано кивнув на сусідній, вільний пеньок.

— Сідай, коли не квапишся, — сказав він. — Розкажи, чого видивляєшся.

Я приcів на запропонований пеньок, намагаючись триматися насторожі, але при цьому не виявляти зайвої напруги, розмова з цим старим, я відчував, вимагала особливої обережності, куди тоншої, ніж бесіди з ровесниками чи навіть зі Степаном Андрійовичем.

— Просто подобається ліс, — повторив я. — Раніше якось не замислювався, а тепер ось ходжу, дивлюся.

— Подобається йому, — знову хмикнув дід Опанас, але цього разу в його голосі прозвучало щось схоже на схвалення. — А скажи-но мені, раз уже гуляєш тут другий раз, стежку цю звірину далеко пройшов?

— До того повороту, де ви сидите, — сказав я, не бачачи сенсу брехати в дрібницях, які легко перевірити простим спостереженням.

— І не боязко було одному? — примружився старий. — Тут місця дикі, звір ходить — кабан, траплялося, і вовка бачили пару зим тому, хоч і рідкість це для наших країв.

— Стерігся, — сказав я. — По сторонах дивився, сліди примічав.

— Сліди він примічав, — старий нахилився, підняв із землі коротку, обломану гілку й, не встаючи з пенька, прочертив нею на утоптаній землі біля своїх ніг кілька недбалих, але впізнаваних ліній, відбиток кабанячого копита. — А такий слід від такого відрізниш? — Він тут же начертив поруч інший, трохи більш витягнутий, роздвоєний слід.

Я вже відкрив рота, щоб відповісти, і встиг зупинитися за частку секунди до того, як слова зірвалися з язика. «Кабан ширше ставить копито, слід глибший». Звідки б це знати п'ятнадцятирічному хлопчиську з педучилища?

— Не впевнений, — сказав я, навмисно повільніше. — Здається другий, якийсь менший звір. Але точно не скажу.

Старий подивився на мене довше, ніж того вимагала проста відповідь.