Глава 6.

Минуло близько двох тижнів, і за цей час ранковий розпорядок, розпочатий мною того дощового вечора, встиг перетворитися з боязкої спроби на справжню, усталену звичку, ту саму що вже не вимагає внутрішнього зусилля для початку, а просто відбувається сама собою, щойно тіло прокидається й розуміє, що час вставати.

Червень вступив у свої права впевнено й без розкачки. Дні стали довшими й спекотнішими, трава вздовж тинів і парканів піднялася в людський зріст, а вечорами повітря густішало від запаху свіжоскошеного сіна — десь за околицею, судячи з долинаючого часом стрекотіння, уже починали перший покіс. Ранкова роса, ще недавно крижана й пекуча для босих ступень, тепер була просто прохолодною, приємною після розігріву, і я звик умиватися нею просто у дворі, перш ніж зайти в дім.

Я вів лік своїм тренуванням уже не тільки в голові, а й з деякою обережністю на клаптику паперу, який ховав за підкладкою шафи: не докладний щоденник, що привертає непотрібну увагу, а прості зарубки, зрозумілі тільки мені самому. Кількість віджимань зросла з двадцяти п'яти до сорока за один підхід. Біг по двору змінився серйознішими пробіжками за околицю, по утоптаній пастушій стежці, що огинала вигін, я намагався виходити затемно, поки вулиця ще спала, щоб не привертати зайвих поглядів раннім тупотом ніг по сільській дорозі.

Того суботнього ранку, про який піде мова, я прокинувся ще до світанку, небо за вікном тільки-но починало сіріти, обіцяючи швидкий схід, і проти звичаю, вирішив не обмежуватися звичайним колом по двору й уздовж вигону.

Думка ця зріла в мені вже кілька днів, з того самого разу, коли ми з Петьком і Колею вперше сходили на Псёл. Тоді я встиг побачити лише малу частину тутешніх околиць — саму річку, ближній берег, місток, силует далекого лісу на горизонті. Цього було катастрофічно мало для того, щоб мати хоч скільки-небудь реальне уявлення про місцевість, серед якої мені, можливо, належало не просто гуляти з вудкою, а виживати.

Я одягнувся ретельніше за звичайне, не в легку сорочку для ранкової пробіжки, а в щільнішу, з грубого полотна, застебнуту на всі ґудзики, щоб уберегтися від дряпаючих гілок і ранкової мошкари; на ноги ті самі міцні чоботи, що знайшлися в мене першого ж дня, трохи завеликі, але для довгої ходьби по пересіченій місцевості куди надійніші за легкі черевики. Портянки, або як тут кажуть онучі, я вмів крутити добре. У кишеню сунув шматок хліба, загорнутий у ганчірку, — невеликий, щоб не викликати питань у Прасковії Тимофіївни, якщо та раптом помітить нестачу в хлібниці.

Вирішив, що повернуся задовго до того, як хтось у домі встигне занепокоїтися, а якщо Прасковія Тимофіївна й спитає, де я був, цілком зійде пояснення про риболовлю чи прогулянку. За два тижні тренувань і один пам'ятний епізод на базарі я вже встиг заробити в домі репутацію людини, в якої «шило в одному місці», як висловилася одного разу сама господиня, беззлобно похитавши головою при вигляді чергової моєї ранкової пробіжки. Вислизнувши з двору, я швидким, але ощадливим кроком рушив у бік річки, не тією стежкою що вела до звичного обжитого місця риболовлі, а далі, в обхід, туди, де, за моїми спостереженнями, місцевість ставала глухішою й менш вихоженою місцевими хлопчаками.

Світанок застав мене вже біля самої кромки лісу, на невисокому пагорбку, звідки відкривався вид на вигин річки, що петляла внизу сріблястою стрічкою в ранковому тумані. Сонце ще не піднялося над горизонтом повністю, і весь світ навколо був забарвлений у ті особливі, хиткі тони раннього ранку — сизий, майже ліловий air над водою, темна зелень лісу, ще не торкнута яскравим денним світлом, і перші, найсміливіші пташині голоси, що пробували голос після ночі. Ранок видався тихий, ясний. Роса лежала на траві так густо, пахлогостро, знайомо полинню, мокрою землею і чимось іще, невловимим, що буває тільки в лісі раннім ранком.

Я зупинився на пагорбку, озираючись, і дозволив собі на кілька секунд просто вдихнути цю красу, рідкісну розкіш за останні тижні, наповнені постійним розрахунком і обережністю. Щось у цьому світанковому пейзажі, безмистецькому й водночас величному, відгукувалося глибоко всередині, минаючи всяку тактичну оцінку місцевості, просто як у людині, здатній оцінити красу незалежно від того, скільки років вона прожила й у якому тілі перебуває в цей момент. Я стояв на пагорбку, дивлячись на річку. Втім, довго віддаватися спогляданню я собі не дозволив. Завдання, яке я перед собою поставив, було цілком конкретним: пройти вздовж річки в обидва боки від звичного місця, наскільки вистачить часу до того, як потрібно буде повертатися, і скласти в голові, записувати було рішуче ніде й нічим, хоча б приблизну карту тутешніх околиць. Я рушив уздовж узлісся, туди, де берег річки ставав крутішим, обривистішим, порослий густим, місцями непрохідним чагарником. Іти тут виявилося не так просто, як утоптаними стежками, доводилося вибирати шлях між заростями, часом обминаючи завали повалених дерев, часом продираючись крізь молодий, чіпкий підлісок, що дряпав руки й обличчя навіть крізь щільну тканину сорочки.

Ліс жив своїм життям, негучним але постійним. Десь стукав дятел, розмірено, як молоток по ковадлу. У кущах вовтузилася якась дрібна живність. А над усім цим стояв рівний, ледь чутний шелест листви — не вітер, а саме дихання лісу.

Приблизно через півгодини такої ходьби ліс розступився, відкриваючи невелику поляну, посеред якої виднілися залишки чогось схожого на старий, давно занедбаний овин, покосилені, потемнілі від часу й негоди бруси, частково провалений дах, порослий мохом і молодою паростю. Я зупинився, роздивляючись знахідку уважніше. Споруда явно не використовувалася вже багато років, крізь щілини між брусами пробивалася трава, а біля самого входу, там, де колись, видимо, були двері, тепер зяяла порожнеча, затягнута павутиною. Але при цьому сама конструкція, незважаючи на явну ветхість, усе ще трималася достатньо міцно: основні балки не прогнили наскрізь, а зруб, судячи з усього, складений з доброго, товстого лісу, не квапився розсипатися сам по собі.