Глава 5

Минуло близько тижня з того дощового дня, і погода за цей час встигла змінитися кілька разів, наче приміряючи різні шати, перш ніж зупинитися на одному. Після затяжної мжички встановилося кілька по-справжньому спекотних днів, потім знову похолодало, налетів різкий, запашний пилом вітер, що розігнав останні хмари, а потім небо, наче втомившись від власної мінливості, застигло в рівній, безхмарній синяві, яка буває тільки в кінці травня, коли літо ще не вступило в свої права остаточно, але вже впевнено до цього йде. Саме такий ранок — тихий, теплий, але ще не виснажливий і застав мене у дворі, де я, як і щодня протягом уже майже тижня, підводився зі світанком на чергове тренування.

Система, яку я собі вибудував, була простою, але методичною: суглобова розминка, біг по двору, потім віджимання й присідання в кілька підходів з короткими паузами між ними. Щодня трохи більше, ніж напередодні, але не настільки більше, щоб тіло зривалося в перетренованість. Я вів лік у голові без записів, записи було б занадто складно пояснити, знайди їх хтось сторонній, і з цього самого ліку вже бачив помітний прогрес: там, де тиждень тому п'ятнадцять віджимань давалися з трудом, сьогодні я без особливого напруження робив двадцять п'ять.

Прасковія Тимофіївна, яка спочатку поглядала на мої ранкові заняття з деяким подивом, за цей тиждень встигла звикнути до нового розпорядку настільки, що вже не виходила на ґанок із питаннями, а лише зрідка, проходячи повз із відрами чи білизною, кидала коротке «знову бігаєш» не як питання, а як констатацію давно прийнятого факту.

Того ранку, закінчивши тренування й умившись у дворі холодною колодязною водою, я повернувся в дім переодягнутися. Сорочка, у якій я тренувався, промокла від поту настільки, що липла до спини, і я стягнув її через голову, відчуваючи приємну, заслужену втому в плечах і грудях. Вже доволі тепло й завтрішнього дня буду тренуватися без сорочки.

На зміну я дістав ту саму, другу, більш добротну сорочку з шафи з щільнішої, ніж повсякденна, тканини, з акуратно вишитим по коміру незамислуватим узором. Судячи з якості роботи, вишивку робили не в майстерні, а вдома, вручну, можливо та сама Прасковія Тимофіївна, а може, ще покійна мати Жені, чию фотографію я зберігав тепер у жерстяній коробці з-під чаю. Я глянув на неї та не став надягати цю сорочку для звичайного дня, беріг її судячи з усього, і сам колишній господар тіла, і замість цього взяв просту, буденну, застирану до сірості біля коміра.

В училищі того дня, у суботу, занять не було, розклад як я встиг з'ясувати за тиждень, передбачав короткий день по суботах, присвячений здебільшого господарським і громадським справам, а не урокам. Прасковія Тимофіївна, дізнавшись про це ще напередодні ввечері, попросила мене сходити на базарну площу, забрати замовлені заздалегідь цвяхи у Василя Семеновича, а заодно, якщо вийде, прикупити трохи солі, яка, за її словами, «знову кудись уся поділася».

Я вийшов з дому на початку десятої, сонце вже піднялося достатньо високо, щоб прогріти повітря до приємного, рівного тепла, але ще не пекло так, як очікувалося до полудня. Земля під ногами, відмита недавніми дощами, а потім підсушена вітряними днями, була щільною, рівною, без тієї в'язкої грязюки, що дошкуляла тиждень тому, іти було легко, майже прогулянковим кроком. Повітря після ночі було свіжим, трохи вологим, і пахло гостро, знайомо полинню, що росла вздовж тину, і димом від чиєїсь розтопленої печі.

По дорозі до площі мені зустрілася Катя, вона йшла з кошиком у якому лежало щось, прикрите чистою холстиною, судячи з форми свіжий хліб.

— Женю! — гукнула вона мене здалеку, махнувши вільною рукою. — Ти теж на базар?

— Теж, — кивнув я, сповільнюючи крок, щоб порівнятися з нею. — Прасковія Тимофіївна за цвяхами та за сіллю послала.

— А я ось хліб мамі несу, — вона трохи підняла кошик, демонструючи вміст. — Пекарня сьогодні рано відкрилася, я встигла першою в черзі зайняти, уявляєш?

Ми пішли поруч, і я мимоволі відзначив, наскільки звичною, майже домашньою стала за цей тиждень подібна прогулянка пліч-о-пліч із нею, без тієї настороженості, що сковувала мене в перші дні, коли кожне слово вимагало ретельного зважування. Катя була одягнена в просту ситцеву сукню в дрібний квіточок, вицвілу від численних прань, але чисту й акуратно заштопану на лікті, звичайний для цих місць одяг, нічим не примітний, але чомусь запам'ятався мені саме цією дрібною деталлю.

— Слухай, — сказала вона, коли ми проходили повз забиту церкву на площі, — а ти коли мені те місце на Псёлі покажеш? Пам'ятаєш, обіцяв.

— Покажу, — сказав я. — Наступного тижня, якщо погода не підведе.

— Ловлю на слові, — усміхнулася вона, і в цій усмішці було щось настільки просте, настільки позбавлене будь-якої задньої думки, що я зловив себе на відповідній, цілком щирій усмішці, не тій що репетирував перед дзеркалом першого дня, а справжній.

Біля пекарні наші дороги розійшлися, їй було додому, а мені далі, до тієї частини площі, де зазвичай розташовувався Василь Семенович зі своїм нехитрим господарським скарбом.

Базарна площа зустріла мене звичним уже гомоном, суботнім ранком торгівля тут ішла жвавіше, ніж у будні: жінки розкладали на розстелених мішковинах пучки молодої редиски й першої цибулі, хтось торгував глиняними глечиками й мисками, розставленими просто на землі, дзеленчали бідони з молоком, які несли коромислом від самого краю площі. Пахло свіжим хлібом із сусідньої пекарні, кінським потом від прив'язаних біля конов'язі коней, злегка прогірклим дьогтем від візка того самого чоловіка, що торгував ним і минулого разу. Десь у стороні мукала корова, яку, судячи з усього, теж привели на продаж, звук цей то й діло перекривав загальний гул площі, у якому змішувалися голоси торговок, скрип возів, дитячий сміх і дзвінке, настирливе «почім?» з різних кінців рядів.

Дощатий настил біля прилавків місцями прогнив і просів, і я, проходячи повз, мимоволі відзначив про себе цю деталь, не з пустої цікавості, а за давньою звичкою помічати стан будь-якої місцевості, якою доводиться ходити: де тверда земля, де слизько, де можна оступитися, якщо доведеться рухатися швидко.