Глава 4

Тиждень після того вечора, коли я вперше вийшов у двір на усвідомлене тренування, минув рівно, без особливих потрясінь, і саме цей спокій дозволив мені нарешті розгледіти Сорочинці не уривками, між ділом, а по-справжньому, у всій їхній буденній, неквапливій повноті.

Село прокидалося рано, задовго до того, як я сам підводився на пробіжку. Ще в ті рідкісні хвилини, коли небо тільки-но починало сіріти на сході, за вікном уже чувся скрип відчиняємих сараїв, перше, ще сонне мукання корів, яких господині виганяли з дворів у спільне стадо. До шостої ранку вулицею, піднімаючи невисоку хмару пилу, уже проходив пастух — сухий, жилавий старик з довгим батогом, що ляскав часом з оглушливим тріском, і слідом за ним тяглося неструнке, різномасте стадо: руді, рябі, чорно-білі боки, дзеленчання ботал, прив'язаних до нашийників найбезтолковіших корів, що норовили відбитися від загального ходу.

До сьомої вулиця наповнювалася вже іншим рухом, жінки з відрами й коромислами йшли до колодязів, перегукуючись через двори, чоловіки, хто з косою на плечі, хто з сокирою, хто просто з батогом, розходилися по господарських справах, а з відкритих вікон то тут, то там долинав плач розбуджених немовлят і умовляючий шепіт молодих матерів.

Я примічав усе це не з пустої цікавості, хоча признатися, за минулі тижні встиг знайти в цьому розміреному, майже незмінному з діда-прадіда житті справжнє, спокійне задоволення, а за давньою професійною звичкою фіксувати розпорядок дня будь-якої місцевості, у якій опиняєшся надовго. Хто виходить першим, хто останнім. Коли вулиця багатолюдна, а коли пустіє майже повністю. Де до вечора збираються компанії, а де воліють сидіти по домівках.

По ранках, повертаючись із пробіжки, я то й діло зустрічав одних і тих самих людей, чиї обличчя поступово ставали для мене впізнаваними, обростаючи іменами й короткими історіями. Тітка Одарка, повна, криклива жінка в незмінній сірій хустці, щоранку виганяла з двору двох кіз, віталася зі мною коротким кивком, наче давно звикла до дивного сусідського хлопчиська, що бігає вулицею ні світ ні зоря. Спочатку це було для них дивно, деякі даже крутили пальцем біля скроні, але потихеньку стали звикати. Сусід через три двори, теж, як виявилося, тезка лісового діда Опанаса, лагодив щоранку прохуділий дах сараю, методично простукуючи дошки молотком, і щоразу, побачивши мене, роняв одну й ту саму фразу: «Знову бігаєш, Женько, чисто солдат на огляді», і я, чуючи це порівняння щоразу заново, мимоволі всміхався про себе тому, наскільки ближче до істини виявлявся цей чоловік, ніж міг собі уявити.

Радіо в селищі було рідкістю, я встиг помітити лише одне, встановлене в клубі, звідки вечорами долинали зведення та рідкі концерти, і більша частина новин розходилася вулицями куди давнішим, перевіреним способом: з уст в уста, обростаючи по дорозі подробицями, чутками й домислами, часом вельми далекими від істини. Газети виписували небагато, я знав точно, що Степан Андрійович отримував «Правду» регулярно, а ось у Прасковії Тимофіївни в домі газет не водилося зовсім, і всі новини доходили до нашого столу через перекази сусідів або через того ж Іллю, що встигав за день наслухатися розмов по всьому селищу.

До вечора, коли спадала денна спека, а стадо, піднімаючи той самий пил у зворотному напрямку, поверталося з вигону, вулиця знову оживала, але вже інакше ніж уранці: неквапливіше, безтурботніше. На призьбах розсідалися старики, лузаючи насіння й обмінюючись неквапливими, тягучими розмовами про все на світі, від видів на врожай до найсвіжіших сільських пліток. Молодь стягувалася до клубу, звідки часом долинали звуки гармошки, а по суботах навіть грамофонна музика, яку заводили спеціально для танців на утоптаному перед клубом майданчику.

В один із таких вечорів, коли я повертався додому після чергової прогулянки до річки з Петьком і Колею, біля самої хвіртки нашого двору мене чекав сюрприз. На перевернутому відрі, тому самому, що зазвичай слугувало лавкою для всякого, хто заглядав у двір по-сусідськи, сидів незнайомий мені парубок, приблизно мого теперішнього віку, худий, навіть надміру худий, з блідим, наче довго не бачившим сонця обличчям і коротко, майже під корінь, остриженим волоссям попелястого, невиразного кольору. Одягнений він був у сорочку явно з чужого плеча, занадто простори для його худих плечей, і весь його вигляд виказував людину, яка нещодавно перенесла серйозну хворобу. Побачивши мене, він підвівся з відра, не без видимого зусилля і розплився в широкій, упізнаючій усмішці.

— Женько! — вигукнув він. — Живий, чортяко! А мені казали, ти тепер зовсім завчився, з дому не виженеш.

Я завмер на частку секунди, гарячково перебираючи в пам'яті все, що встиг дізнатися про найближче оточення Жені за минулі тижні, і не знаходив у цьому переліку жодної згадки про худого парубка з попелястим волоссям. Ще одне невідоме ім'я, ще одна людина з минулого життя, про яку я не мав ані найменшого уявлення.

— Сергій! — роздався за моєю спиною голос Іллі, що вийшов на ґанок. — З'явився нарешті, напівживий ще, а туди ж, по гостях швендяти.

Сергій. Отже, ось кого мені послала доля, ще одне ім'я та ще одну деталь мозаїки, яку належало терміново, на ходу, вбудовувати в і без того непросту картину чужого життя.

— Та буде тобі, Іллю, — відмахнувся парубок, — скільки можна вже няньчитися. Три тижні провалявся — годі, набридло гірше за гірку редьку.

Я, намагаючись приховати секундне замішання за максимально природною усмішкою, ступив уперед і ляснув його по плечу, акуратно пам'ятаючи про його явно ще не відновлений після хвороби стан.

— Ну ти й охляв, — сказав я, обравши максимально нейтральну, але водночас доречну для дружньої зустрічі фразу. — Тебе прямо не впізнати.

— Скажи ще, — Сергій скривив кислу гримасу. — Тітка Одарка мене відваром отим своїм полинним мало не до смерті залікувала, спасибі ще, вижив усупереч, а не завдяки.

Він засміявся власному жартові, коротким ще слабким, але щирим сміхом, а я слухаючи його, гарячково намагався зміркувати, як акуратно з'ясувати, чим саме він хворів, три тижні не показуючись на люди, і ким взагалі доводиться Жені, щоб не видати свого цілковитого незнання жодним необережним словом.