Глава 3

Зошит лежав на підлозі обкладинкою вгору. «Бессоновъ Е.» — чорнило вже вицвіло по краях літери «Б», наче його писали не перший тиждень. Я присів, підняв її, обтрусив від невидимого пилу, просто щоб зайняти руки, поки в голові йшла куди важливіша робота.

За стіною, у кухні, щось глухо стукотіло, чи то товкач у ступці, чи то ніж об дошку. Десь далі, у дворі, хтось рубав дрова, з паузами як рубають люди, які роблять це щодня. Пахло димом і не від печі, а від свіжої згарини, ніби хтось спалив бадилля на городі.

Робота полягала в одному питанні, яке я ставив собі методично, раз за разом, тим самим голосом, яким колись опитував молодих бійців після першого бою: спокійно, без натиску, але не відступаючи, поки не отримаєш виразну відповідь.

Що я знаю?

Перше. Я не сплю. Сон не триває так довго і не буває настільки послідовним, за тридцять з лишком років служби я навчився відрізняти одне від одного за секунди, і зараз усі відчуття вибудовувалися в занадто зв'язну, занадто фізично достовірну картину, щоб бути сном. Холод дощатої підлоги під ступнями. Кислий запах молока звідкись із кухні. Дзвін у вусі, не контузійний, звичайний, побутовий, від того що я занадто різко повернув голову.

Друге. Тіло не моє. З цим я вже визначився, стоячи біля дзеркала. Інший зріст, інші руки, інший голос. Це не самонавіювання і не наслідок поранення, я занадто добре знаю, як виглядає власна контузія зсередини, занадто багато разів бував у її епіцентрі, щоб сплутати її з чимось іншим.

Третє і це було найнеприємніше, дата на зошиті. Травень 1940 року.

Четверте, і про це я намагався не думати занадто довго, бо щоразу, повертаючись до цієї думки, відчував, як усередині щось неприємно холоне. Ґуля на потилиці. Свіжа, набрякла, що відгукується гострим болем при кожному різкому русі головою. Не від падіння, я занадто добре пам'ятав, як виглядають і відчуваються наслідки падіння, удару об одвірок, випадкового удару об притолоку. Це було щось інше: точний, сфокусований удар, завданий в одну-єдину точку, ту саму, куди б'ють, коли хочуть вирубити людину швидко, не розбираючись, чи подивиться вона ще раз на біле світло. Хтось ударив Женю. І вдарив незадовго до того, як у цьому тілі прокинувся я, рана була занадто свіжою, щоб припускати інше.

Я міг би припустити розіграш, якби не одна деталь: розіграш передбачає глядача, а я, судячи з реакції жінки за дверима, був тут єдиним, для кого те, що відбувалося, було дивним. Вона зверталася до мене як до свого, як до людини, яку знає не перший рік. Отже, або весь цей дім був частиною якоїсь грандіозної постановки, або — і ця думка повільно, але невідворотно укладалася поверх інших, або я насправді не в дві тисячі двадцять шостому.

Я сів на край ліжка, зошит так і тримав у руках, і спробував згадати, що взагалі відомо про подібні речі. Нічого путнього згадати не вдалося. Жодна інструкція, жоден статут, жоден досвід тридцяти років служби не передбачали пункту «дії особового складу при переміщенні свідомості в чуже тіло в минулому». Найближча аналогія, яка спала на думку, була настільки безглуздою, що я мимоволі фиркнув крізь зуби: у всіх книжках, які я читав на цю тему, герой першим ділом біг доводити всім свою правоту. Лякав людей знанням майбутнього. Зазвичай погано закінчував. Я вирішив, що робитиму рівно навпаки.

За тридцять років розвідки я засвоїв одне правило міцніше за будь-яке інше: коли не розумієш обстановки, ти не дієш — ти спостерігаєш. Спочатку збираєш інформацію. Потім робиш висновки. Потім, і тільки потім, починаєш щось змінювати. Отже, для початку — інформація.

Хто я тепер.

Де я тепер.

Хто навколо.

І тільки після цього, що мені з усім цим робити.

Це була не якась теорія. За роки служби я не раз бачив, до чого призводить зворотний порядок дій. Молодий лейтенант, опинившись у незнайомій обстановці, першим ділом хоче діяти, рухатися, приймати рішення, відчувати себе господарем становища. Досвідчений розвідник у тій самій обстановці першим ділом сідає і змушує себе нічого не робити хвилину, дві, п'ять, рівно стільки, скільки потрібно, щоб не наробити дурниць з переляку. Різниця між живими і мертвими в моїй професії часто вимірювалася саме цими хвилинами.

Я подумки взяв себе в обіг тим самим голосом, яким колись розбирав помилки молодих бійців після навчань без крику, але й без поблажливості.

«Так. Паніка скасовується. Працюємо за кроками».

Перший крок це оцінити ресурс, яким я розпоряджаюся. Ресурсом було чуже тіло, незвичне, але все-таки функціонуюче. Я вирішив, що перш ніж розбирати чуже життя за документами, варто хоча б зрозуміти, з яким інструментом я тепер працюю.

Я встав біля стіни, звільняючи трохи місця, і повільно приcів, тримаючись однією рукою за край столу, потім підвівся назад. Ноги тремтіли на підйомі, але не від слабкості у звичному сенсі, а від незвичної довжини важелів: коліно згиналося на інший кут, стегно працювало з іншим плечем сили. Тіло було тренованим, це відчувалося по тому, як швидко відновлювалося дихання, але тренованим по-іншому, під інші завдання. Не під маршові тридцять кілометрів з повною викладкою, а, судячи з усього, під біг, лазіння, боротьбу, звичайну хлопчачу метушню, яка збоку виглядає несмішно, а насправді непогано готує суглоби і зв'язки.

Перш ніж повернутися до зошитів, я затримався ще на хвилину біля того самого мутного дзеркала за занавіскою. Цього разу не для того, щоб переконатися в реальності того, що відбувається, а для куди практичнішої мети.

Якщо мені доведеться весь наступний рік грати роль п'ятнадцятирічного підлітка, варто для початку зрозуміти, як це обличчя взагалі рухається. Я спробував широко усміхнутися. Обличчя в дзеркалі відгукнулося незвично легко, м'язи навколо рота потягнулися куди охочіше, ніж я очікував, молода шкіра яка ще не знає жодної глибокої зморшки, реагувала на будь-який рух майже миттєво.

Я спробував насупитися то теж вийшло природно, хіба що без тієї тяжкості, до якої я звик на власному, дорослому обличчі, де кожна складка була результатом десятиліть зосередженості і втоми. Тут, на цьому обличчі, похмурий вигляд виглядав радше як примхлива гримаса підлітка, ніж як вираз людини, яка звикла приймати рішення про життя і смерть.