Глава 15

Тім торкається губами до мочки могло вуха й враз підхоплює мене під поперек. За секунду до того, як мої руки слабшають, за мить до падіння на ліжко, щоб на нього мене й опустити плавно. Дивлюся в його очі, а руки нишпорять його тілом, вивчають, запам’ятовують, щоб потім детально відтворювати в пам’яті, щоб пізнати всіма органами почуттів.

Я запам’ятовую його тактильно, а він відтворив мене на папері. Кожен із нас намагається вирізати на серці образ, щоб назавжди, щоб ні час, ні відстань не змогли стерти, зруйнувати, згладити. Мої очі ще не наситилися, я ще не все бачила. Відштовхнувши його від себе, знімаю з Тіма одяг.

Милуюся, вивчаю кожен сантиметр тіла не лише очима, а й руками, губами, язиком, жадібно, хаотично, зриваючи стогони й то перехоплюючи ініціативу, то її повністю втрачаючи. Він так само нетерплячий, з таким же голодом накидається на мене, пестячи, знаходячи чутливі місця, але торкаючись дбайливо, з обережністю і трепетом.

Наче я і є те саме полотно, його пальці — олівець, яким він робить начерки, а язик — пензель, щоб картина віднайшла свої фарби. Виводить лінії різким розчерком, а потім широкі мазки змінюються детальним опрацюванням, малюючи шию, груди, опускаючись нижче. Запускаю руки у його волосся, вигинаючись назустріч його дотикам. Тепер я знаю, що його волосся м’яке, і з сумом усвідомлюю, що хотіла б щодня ось так запускати в нього пальці.

Він художник, а я його полотно.

— Тіме, — прошу, кидаюсь у його руках, вигинаюсь, розсипаючись іскрами, згоряючи й мріючи лише про одне: відчути його ближче, глибше, дізнатися, які його губи на смак із моїм присмаком, і стати з ним одним цілим.

Тягну його за волосся до себе, мабуть, надто сильно, нестримно, бо чую смішок. Але своєї мети я досягаю: він повертається, припиняючи мене мучити, нависає наді мною, упираючись руками в ліжко і розглядаючи мене. Обіймаю його ногами, облизую поглядом обличчя, гладжу пальцями вилиці, підборіддя, губи. Цілую. Короткими, рваними поцілунками помічаю його щоки, ніс, куточки губ, прикриті очі, брови.

— Яно…

Вперше називає мене на ім’я, видихає його, перекочуючи його на язиці, приміряючи під свій голос з хрипотою, і мені шалено подобається, як воно звучить з його вуст.

А потім розплющує очі і притискається до моїх губ. Розімкнувши губи, запрошую його в себе. Цілує, дражнячи рецептори чуттєвим язиком. М’яко штовхається стегнами, заповнюючи мене. Краде мій стогін, повертає натомість свій. Притискає до себе, завмираючи на мить. Один важке зітхання — і зриває маску лагідного, терплячого, стриманого. Відносить мене за межу на граничній швидкості, і тільки одна фраза крутиться в голові: «Не хочу випадково зламати твої крила».

Не зламаєш, Бісе. Мої крила такі ж темні, як і твої. І такі ж міцні, адже я зробила свій вибір. Я твоя, а ти мій. Навіть якщо це закінчиться не пізніше ніж через тридцять одну годину, ми належимо одне одному, по-справжньому, душею і тілом, без залишку даруючи себе і забираючи не менше.

— Тім…

— Боляче?

— Сильніше…

— Як скажеш, моя Пташко.

Хочу, щоб пам’ять про нього зберігалася якнайдовше. Щоб тіло теж пам’ятало, знало, нило, як після тривалого забігу.

— Ще…

— Розплющ очі.

Дивлюсь. Зникаю в цілому світі, який ховається у глибині темних очей. Бачу там своє віддзеркалення. І усміхаюся, тому що мій Художник на мить відкрив мені завісу, за якою ховається рай, і навіть дозволив доторкнутися і відхопити шматочок блаженства.

— Мій художнику, — шепочу з шаленою усмішкою на губах. Немає сил поворухнутися, немає бажання думати, дозволяю дарованому з легкої руки блаженству поглинути кожну клітинку мого тіла.

Усміхається. Доводиться розплющити очі, злегка дивуючись, коли мої повіки встигли знову зімкнутися, і дивитися, щоб не проґавити цю мить, побачити його усмішку та просочитися його емоціями, так, щоб прибило остаточно. Медуза, викинута стихією на пісок, знайшла своє щастя.

— Для тебе можу бути й художником, якщо ти будеш моделлю.

— Була. Але мені більше подобається бути полотном, — ліниво потягуюсь під ним і обвиваю його шию руками.

Сміється.

— Ходімо, покажу.