Глава 13

Щось нове зародилося в Максимовому серці тієї миті, коли він вийшов із будинку старої. Він вперше дав бій темряві, вперше зробив те, що міг раніше бачити тільки в кіно, і він знав, що переміг. Він вірив у це, він бачив як біси боялися його, намагалися зупинити, адже хто, як не вони, знає, що вся влада належить тільки Богові. Максим ще ніколи не був такий впевнений у собі, він був готовий битися, був ладен боротися за свою родину до останнього подиху.

— Це я, відчиняйте, — сказав священник, постукавши у вхідні двері свого будинку.

Марія впустила чоловіка всередину, усі разом сиділи на кухні й пили чай, дружина намагалася зробити все, щоби паніка дорослих не передалася дітям. І хай Олесі з Женею не домовляли правди, але все ж таки вони відмінно розуміли, що щось не так, хоч кожен і по своєму. Олеся ображалася на батьків за те, що їй не пояснюють, що відбувається. Женя ж був якимось аж занадто переляканим, він не відпускав сестру й постійно смикався від кожного гуркоту грому.

— Олесю, пограй із братом вдома, щоби він не лякався негоди, а ми вийдемо й спробуємо розчистити буду собачу, бо там уже все залило, — сказав Максим до дівчинки, на що та лиш відвернулася від нього. — Ходімо, допоможете мені, — покликав усіх за собою священник.

Вулиця вже перетворилася на справжню ілюстрацію до Апокаліпсиса. Вітер ламав дерева, дощ перетворював і без того величезні калюжі в справжні озера, а грім і блискавка руйнували психіку своїми аж занадто голосними та яскравими вибухами.

— Ну що, давайте швидко облаштуємо місце для Аліни? — спитав Максим, поки вони всі стояли на ґанку.

— То ти все ж таки вирішив зачинити мене саму у флігелі? — перелякано спитала дівчина.

— Аліно, мені здається, що це єдиний варіант, у якому ми можемо виграти хоча б трохи часу, — відповів Макс.

— Погоджуюся, — сказав Амвросій.

— А ти, Машо? Ти теж так гадаєш? — Аліна почала витирати сльози, вона дуже не хотіла залишатися на самоті.

Максим спустився під дощ і пішов вбік флігеля, він махнув рукою, запрошуючи інших також. Чоловік зупинився біля маленької будівлі й обернувся.

— Тут має бути цілком безпечно, — сказав він голосно, щоби перекричати дощ.

Усі стояли біля нього, Маша ховалася від дощу під капюшоном, Аліна опустила очі додолу, а Амвросій тримав руки за спиною. Максим ще щось хотів сказати, коли його погляд прикував червоний стовп, що підіймався десь у кілометрі від них. Він придивився і зрозумів, що то горить чийсь будинок.

— Що там таке? — спитала Маша, помітивши, куди дивиться її чоловік, і також повернулася. — Ого, оце так пожежа, — і дійсно, тепер було добре видно, як величезні язики полум’я торкаються неба.

— Пожежа? — Аліна повернулася й кілька секунд мовчки дивилася на цю сцену. — А хіба там не мій будинок? — спитала вона тремтячим голосом.

— Не обов’язково, — сказав Максим, хоча також думав про це.

— Але в тому боці мій дім, а вбивця йде саме за мною! — сказала Аліна.

Дівчина закрила рота рукою, але все одно закричала, у неї починалася істерика, тому Маша спробувала підійти ближче, щоби її заспокоїти, але Аліна висмикнулася й побігла до хвіртки.

— Стій! — закричав Максим. — Ти куди?

Дівчина навіть не озирнулася, вона прямувала вбік свого дому. Максим не міг стояти на місці, він розумів, що має наздогнати Аліну, інакше її не стане, а наступним у черзі має бути вже він.

— Будьте вдома всі разом, не полишайте дітей, — сказав він і побіг слідом за дівчиною.

— Максе! — закричала Марія, вона тільки но смикнулася за чоловіком, але Амвросій її зупинив.

— Ви чули, Маріє, нам треба бути поруч із дітьми, — сказав він.

Максим поспішав, як міг, але навіть за ці кілька секунд, що він втратив, поки вагався, Аліна встигла добряче відірватися. Ще й багнюка, яка тепер стала нагадувати справжнє болото, робила кожний крок важчим за попередній. Усе це нагадувало біг із перешкодами. За двадцять метрів калоші, які були на ногах священника, залишилися в калюжах, спочатку ліва, а потім і права. Отож Максим тепер біг босоніж, хоча поки що це видавалося полегшенням, а не розчаруванням.

— Аліно, стій! — кричав він дівчині, але та не оберталася.

Можливо вона його навіть не чула, тому що злива створювала такі звукові доріжки, немов усі вони були частиною якоїсь радіопостанови. Але, як би дівчина не старалася, усе ж таки священник виявився швидшим і потроху наздоганяв її. Хай це було й не дуже помітно, але з кожною стометрівкою він наближався все більше. Будинок Аліни, точніше те полум’я, яке червоніло й освічувало всю вулицю, було вже за поворотом. Максим весь час поглядав на пожежу й не міг зрозуміти, як під такою сильною зливою спромоглося вирости таке потужне полум’я.

— Стій, кажу, — вимовив він з останніх сил і стрибнув за дівчиною.

Його рука все ж таки впіймала її за плече, і вони разом повалилися на землю. Калюжа і бруд проковтнули їх, від чого Максим напився води, але дівчину не відпустив, лише більше притягнув до себе.

— Облиш, — пручалася Аліна, але через кілька секунд здалася й обм’якла в руках священника.