Глава 10

Ранок настав швидше, ніж Максим того очікував. Коли він тільки ліг спати, йому здавалося, що зовсім не вдасться заснути через ті думки, що заполонили його голову. Але от уже він розплющує очі, а надворі світло, що значить — залишок ночі минув без пригод.

Дружина вже збирала речі дітей, а з кухні линув аромат смаженої картоплі. Максим полегшено видихнув, хай би що там не відбувалося в цьому селі, зовсім скоро вони опиняться в Києві, відносно безпечному місті, де руки місцевих сільських маніяків їх аж ніяк не дістануть. Чоловік підвівся, натягнув шорти з футболкою і вийшов на кухню.

— Іди снідай і збирай речі, через три години автобус, — сказала дружина.

Олеся увійшла в кімнату й попрямувала до холодильника, її обличчя вперше за довгий час сяяло, наче вона звільнилася від якогось тягаря, що заважав їй.

— Добрий ранок, — сказала вона батькам.

Максим і Маша здивовано перезирнулися, але відповіли доньці, намагаючись, щоби вона не помічала їхньої реакції. Тієї ж миті пес у дворі почав голосно гавкати, а хтось постукав у металеву хвіртку.

— Хто там прийшов? — спитала Маша.

Максим тільки знизав плечима, мовляв, хто знає, і вийшов на вулицю. Відчинивши хвіртку, він здивовано кліпнув, перед ним стояв Амвросій. Не встиг чоловік привітатися, як небом пронісся потужний грім. Тільки тоді священник помітив, що на вулиці темно, як увечері, а хмари зовсім відсутні. Точніше це небо відсутнє — тому що все синє полотно і є одна суцільна хмара. Вітер, який стояв надворі, вже не можна було назвати прохолодним, він викликав сироти по шкірі й хитав дерева, наче дитина, що намагається струсити якомога більше плодів.

— Ну й погода, — сказав Максим, після чого простягнув руку. — Вітаю вас, отче, неочікуваний візит, нічого не скажеш.

— Вітаю, — відповів старий. — Я от приїхав із вами поговорити про дещо, якщо у вас буде хвилинка.

— Звичайно, проходьте, — сказав Максим, після чого помітив, що одяг Амвросія майже весь мокрий.

Сіра сорочка, чорні джинси, ба навіть сірі текстильні туфлі, усе це було хай не дуже мокрим, але вогким сто відсотків.

— Де ви так промокли? — спитав чоловік.

— О, та я коли зібрався до вас їхати, зв’язався з Анатолієм із цього приводу, щоби він мене забрав, той погодився. Як раптом у нас такі хмари принесло вітром, що я аж злякався. Толя приїхав, і, поки я виходив із дому, почалася настільки потужна злива, що я, пройшовши метрів із десять, повністю промок, — старий засміявся й почав торкатися руками до плечей, немов перевіряючи. — Але знаєте, що найцікавіше? Ваше небо в десять разів виглядає більш войовничим, ніж хмари, які були в моєму селі, тому навіть страшно уявити, яка злива чекає на вас.

— Звучить не дуже оптимістично, — усміхнувся Максим.

— Та що поробиш. Гаразд, давайте до справи. Нам не обов’язково йти в середину будинку, можемо й у дворі поговорити, — Максим кивнув, тоді чоловік пройшов через хвіртку, хазяїн зачинив її, і Амвросій продовжив. — Я не хотів телефоном це обговорювати, тема важлива. Я знаю, що в селі відбувається щось жахливе, Максиме, люди лякаються, і я хочу, щоби ви це розуміли.

— Я розумію, зараз усі бояться.

— Завтра потрібно ховати Галину, вашу сусідку, ви її, мабуть, знаєте.

— Добре знаю, і розумію, що завтра мають бути похорони, проте до мене досі ніхто не звернувся.

— Це тому, що Петро Васильович зателефонував мені, громада хоче, щоби я відспівав загиблу, враховуючи ті настрої, які стоять у селі.

— Які настрої? — Максим знав відповідь, але хотів переконатися.

— Ну, я думаю ви вже знаєте, що більшість підозрює вас у скоєнні всіх злочинів? — обличчя Амвросія прийняло свою найжаліснішу форму, було помітно, що старому важко говорити таке в обличчя. — Ви тут новенький, і вони не можуть повірити в те, що це хтось із тих, кого вони добре знають.

— Я їх вітаю, але, якщо відверто, мені однаково. Ми з родиною сьогодні їдемо до Києва й більше не повернемося.

— Тікаєте? Кидаєте паству? — засмутився Амвросій.

— Паству? На останні служіння не прийшов майже ніхто, вони навіть похорони мені не довіряють. Та ще й вибачте, але хтось вбиває мешканців майже щодня, я не збираюся чекати, доки прийдуть і за моєю родиною.

— Що ж, насправді я вас розумію, Максиме. Я б на вашому місці авжеж би залишився і своїм служінням та вірністю б заслуговував повагу цих людей. Я б із ними чекав на небезпеку, і тоді, коли б криза пройшла, вони б це пам’ятали. Звідси й беруться заповнені храми й так само заповнені кошики для пожертв. Але я сам по життю, тому й можу так ризикувати, а у вас родина. Отож я вас розумію, вибачте, що повторююсь. Дозвольте мені забрати ключі від церкви, а я вже тоді завтра окремо приїду на похорони й усе необхідне візьму в храмі.

— Зачекайте, зараз, — сказав Максим.

З неба почали падати перші краплі, їх було мало, але важкість кожної трохи лякала священника, наче маленьке яблуко розбивалося об його шкіру щоразу, коли клаптик води торкався його.

Чоловік пішов у будинок за ключами, мовчки пройшов повз родину, після чого повернувся. Він розумів, що в плані служіння Амвросій має рацію, правильно було б залишитися з цими людьми й допомогти їм. Адже це не він сам обрав собі паству й не вище духовенство, а Бог ставить людину священником у якомусь конкретному місці, без сумнівів. І кидати цих людей, якими б вони не були забобонними й поганими (деякі з них), було не правильно. Якщо дивитися на цю ситуацію з боку християнства, то для Максима все це мало б бути лише черговим випробуванням. Так-так, саме випробуванням, у якому він мав навчитися бути кращим пастирем. Але так вийшло, що його діти в небезпеці, та й сам він уже був наляканим, після вчорашнього. Тому Максим і шукав можливість втекти, нехай він розчарує Бога, але залишиться живим, а далі будуть інші випробування, не такі складні, де він ще купу разів продемонструє свою вірність.