Глава 8

— Ти чув, що трапилося вчора в селі? — Марія із самого ранку виглядала схвильовано і, лише коли діти покинули кухню після сніданку, наважилася поговорити з чоловіком.

— Ти про що? — Максим уже боявся почути чергові погані новини, тому продовжував водити виделкою від хвилювання по вже порожній тарілці.

— Помер чоловік учора, у магазині почула. Він бджоляр був, його до смерті закусали.

— Хто закусав? Собаки?

— Та ні, бджоли.

— Таке на жаль трапляється, — відповів Максим, трохи заспокоївшись.

— Але річ у тому, що тіло знайшли в будинку, а мертві бджоли у своїх вуликах. Тобто або вони всі прилетіли до будинку і зжерли його, а потім втекли. Або він сам вийшов і якось їх спровокував, після чого хтось заніс його в будинок.

— Дивно.

— Дивно? Максиме, тут ненормальне щось відбувається. Смерть за смертю, це все якось між собою пов’язано.

— Ти думаєш?

— Ну звісно. Я не можу цього пояснити, не розумію просто, чи це робить хтось, чи це якесь прокляття, але мені тут некомфортно. І я не хочу залишати тут дітей і залишатися сама. Це небезпечно.

— Машо, не вигадуй, будь ласка. Яке прокляття, — говорив Максим, але насправді всередині відчував зовсім інше.

Він також думав, що щось тут не так. Але він бачив у цьому більше людського діяння, аніж його дружина. Яким би віруючим він не був, Максим не дуже визнавав якесь потойбічне втручання у звичайне життя людей, тому вже давно перебирав різні варіанти в голові. Хтось силою міг змусити чоловіка залізти в петлю, хтось міг заманювати вчителя музики до голодних псів, хтось міг просто банально напасти на хлопця й зарізати його на подвір’ї, після ще якимось чудернацьким способом вбити місцевого бджоляра. І чомусь у Максима не було й сумніву, що цей хтось одна єдина людина, а не різні. Бо щось більше віриться в якогось винахідливого маніяка-окультиста ніж у те, що кілька осіб у такому маленькому селі почали вбивати людей.

— Мені однаково від того, віриш ти, чи ні. Ми поїдемо звідси, — відрізала Марія й пішла з кімнати.

«Треба заскочити до дільничного й поговорити з ним», — вирішив чоловік, але спочатку треба було ще раз спробувати спитати доньку.

— Олесю, що робиш? — це питання було риторичне, бо дівчинка останнім часом тільки слухала музику й зрідка щось їла.

Максим навіть дивувався, як це той плеєр ще досі не зламався від такого обсягу роботи. Дівчинка тільки спустила навушники на шию і запитально хитнула головою.

— Я б хотів з тобою поговорити. Що в тебе трапилося, на тобі обличчя немає? Це через Вову? — спитав батько.

— Так, — відповіла Олеся. — Але він нічого не зробив, то я просто накрутила себе, — вона вже вирішила, що прикинутися закоханим і ображеним підлітком буде простіше для того, щоби зберегти свою таємницю.

— Він тобі подобається?

— Так, але це тимчасово. Мене вже відпускає.

— Ну це й добре, бо тобі ще рано про таке перейматися, — тато ласкаво прибрав пасмо волосся за вухо дівчинки. — І все ж таки, я б хотів, щоби ти постаралася згадати, може, того вечора ти хоча б щось бачила? Може, хоч краєчком ока?

— Тату, — Олеся кинула осудливий погляд на батька. — І ти туди ж? Я все сказала, нічого не бачила, — з цими словами дівчина знову одягнула навушники.

Максим вийшов із кімнати й одразу побіг до Анатолія, щоби поцікавитися про те, де знайти дільничного. На вулиці вже було по-справжньому спекотно, сонце обпалювало шкіру, а тварини ховалися, наче таргани, коли в гуртожитку вмикають світло. В Анатолія був вільний прохід у двір, хвіртку він зазвичай не зачиняв, проте ломитися до самого дому Максиму було якось незручно. Він почав стукати по металевому паркану, щоби привернути увагу хазяїна.

— Хто там? — пролунало з-за дому.

— Це отець Максим.

Через тридцять секунд, весь перемазаний землею, Анатолій вийшов на зустріч до священника. Він витер праву руку об штани й простягнув її сусіду.

— Чим можу? — спитав хазяїн двору.

— Толю, підкажіть, де я можу знайти Івана Тесленка, міліціонера місцевого?

— О, а нащо вам він? — зробив здивований погляд Анатолій.

— Та так, поговорити.

— Просто поговорити? Ну, взагалі він біля лікарні часто стирчить, там же типу його пост, офіс, чи як краще сказати, не знаю.

— Зрозумів, дякую.

Анатолій ще щось казав у слід, але Максим уже покидав подвір’я. Він жадав якомога швидше поділитися своїми думками з Іваном Тесленком, тому шлях через усе село здавався йому жахливо довгим, наче уві сні, коли ти намагаєшся втекти від чергового монстра, а твоє тіло немов занурили у воду. Будівля поліклініки миттєво виросла перед очима священника, коли він підняв погляд, що всю дорогу був опущений додолу. На вулиці легкий вітер колихав листя дерев, від чого ті шепотіли щось про своє важке життя. Максим обійшов будівлю з усіх боків, але ніяк не міг зрозуміти, де тут знаходиться міліційний пост.

— Батюшко, шо ви тут ходите? — прозвучав голос позаду, це була Мирослава.