Глава 5

Всю ніч Максим із родиною не могли заснути, хтось розбурхав собак в усьому селі, від чого кожний пес, який тільки міг, лаяв, не замовкаючи кілька годин поспіль. Та ще й не просто лаяв, як роблять собаки, коли перемовляються між собою, щоби хоч якось впоратися зі своєю самотністю, а гавкіт стояв лютий, наче десь у генетичній пам’яті песиків прокинулися згадки про татарські набіги на село. Немов перед їхніми очима стояли ті самі палаючі хати, хтось кривдив хазяїв, а величезні сірі коні здіймали хмари пилу в повітря. Загалом, що б вони собі там не понавигадували й не уявили, виспатися родина не змогла.

— Тупі собаки, чого вони не замовкали? — сказала Олеся під час сніданку, сонно потираючи очі.

— Не говори так, — поправив доньку Максим, хоча й був повністю згодний із її словами.

Марія стояла біля вікна і, відхиливши штору рукою, дивилася на порожню вулицю, на якій ніколи не відбувалося нічого цікавого.

— До тебе сусід прийшов, — сказала вона чоловікові й пішла до кімнати.

Максим помічав, що з кожним днем її ментальний стан стає все важчим, але не знав, як їй допомогти. Сьогодні ж до невеликої депресії додалася ще й відсутність сну, тож жінка пішла відпочивати, залишаючи чоловіка та дітей на кухні самих.

Священник визирнув у вікно й побачив, що у двір заходить Анатолій, блідий чоловік повільно просувався до вхідних дверей, похиливши голову. Максим встав і відчинив сусідові двері, жестом запросивши того всередину.

— Доброго ранку, батюшко, — сказав Анатолій і потиснув руку хазяїну. — Це вам, — додав він і простягнув Kinder-сюрприз малому Євгенчику, а Олесі шоколадну цукерку.

— Дякую, дядя Толя, — зрадів малий.

— Дякую, — стримано відповіла дівчинка й усміхнулася.

— Ти в гості до нас, чи щось трапилося? — спитав священник.

— Можемо вийти, поговорити? 

Чоловік був білий, наче мрець, а його очі тремтяче видавали переляк. Зрозумівши, що відбулося щось дійсно недобре, отець Максим кивнув і, взявши сусіда під руку, вийшов разом із ним на двір.

— Що таке, Толіку, на тобі обличчя немає? — почав священник, зачинивши вхідні двері.

— Треба їхати до Віктора. Пам’ятаєте його? Був на похоронах Дмитра, афганець, великий такий.

— Що із ним?

— Та наче нічого, але там інша справа. Там зараз у нього дільничний. Тіло знайшли Коколі, точніше те, що від нього залишилося.

— Чиє тіло? — не зрозумів Максим.

— Миколи Миколайовича, вчителя музики в нашій школі.

— То він помер?

— Його розірвали собаки Віктора, ледь не зжерли, якщо чесно.

Голос у чоловіка був хриплим і тремтячим, а його страх потроху передавався Максимові.

— А навіщо мені їхати?

— Віктор із дружиною дуже просять вас освятити двір, бо вони перелякані. Будь ласка, поїхали, батюшко, ви їм дуже потрібні.

Максим поглянув у вікно, до якого притиснулася Олеся. Сказавши Анатолію, що він зараз вийде, чоловік пішов у дім, за всіма необхідними речами.

— Що таке? — відразу спитала дівчинка, як тільки Максим опинився в кухні.

— Нічого, просто треба поїхати освятити будинок, звичайне прохання, — відповів він і пішов до кімнати.

— Коли все як зазвичай, то тебе не просять вийти на двір, щоби там поговорити, — відповіла дівчинка, але священник її слова проігнорував.

Зачинивши за собою двері в спальню, чоловік поглянув на дружину. Жінка лежала на ліжку, згорнувшись клубочком і намагалася заснути.

— Я хочу відпочити, просто поспати трохи, — сказала вона, розплющивши очі.

— Все добре, Машо? — спитав чоловік.

— Куди ти? — пропустила повз вуха запитання Марія.

— Як ти дізналася, що я кудись зібрався йти?

— Бо я не думаю, що ти б просто так зайшов до кімнати, знавши, що в мене поганий настрій і я намагаюся відіспатися.

Максим сів поруч із дружиною й поцілував її в губи. Жінка легко торкнулася його руки, після чого повторила своє запитання.

— І все ж таки. Куди ти? 

Чоловік швидко переказав Марії історію, після чого встав і почав збиратися. Дружина дивилася на нього, але думки її булись десь в іншому місці.

— Якось забагато смертей, як для одного села. Не знаходиш? - сказала вона, знову зосередившись на чоловікові.

— Всі колись помруть, це просто збіг, що якраз по нашому приїзду троє полягло. Тепер ще багато років можуть пройти без жодних похорон. Так завжди буває.

— Хто зна, Максиму, хто зна, — жінка відвернулася й накрилася простирадлом.

Важко видихнувши, Максим забрав необхідні речі, переодягнувся й покинув кімнату.

— Доню, слідкуй за Женею, — наказав священник Олесі, після чого вийшов на двір до Анатолія.

Біля високого сірого паркану стояли два авто: міліційний бобік, та так звана «буханка» швидкої допомоги. Двір Віктора був перевернутий догори дригом. Максим авжеж не знав, як тут усе було облаштовано раніше, але якось не вірилося, що розбиті клумби, шматки одягу та криваві плями — то така задумка.