Глава 4

Після свого першого недільного служіння на новому місці отець Максим вийшов на ґанок церкви, щоби подихати свіжим повітрям. На літургію прийшло десять осіб, що є найменш масовою неділею, яку тільки бачив священник. У церкві було семеро бабусь, серед яких вигнанцем окремо стояла сусідка Максима, а також дві молоді жінки: новоспечена вдова Мирослава та її подруга, які все служіння більше споглядали за молодим чоловіком у рясі, ніж за елементами богослужіння. Десятим був старий сліпий дідусь, який, втримуючи рівновагу за допомогою палиці, стояв біля виходу. Коли служіння закінчилося, усі по черзі підійшли до священника, поцілували хрест, а також попросили про благословення.

— Заходьте в гості, батюшко, буду рада вас бачити, — сказала Мирослава й усміхнулася.

— Тримайте, батюшко, цукерок, для діточок, — простягнула маленький пакет худорлява бабуся з великою родимою плямою на щоці.

— Ви ж обіцяли зайти в гості, батюшко, я ще чекаю, — говорила сусідка.

Загалом, кожен із тих, хто прийшов на служіння, щось запитав, або кудись запросив священника. Але найбільше їх цікавило, чому матушки, себто дружини Максима немає в церкві. І як їм поясниш, що жінка ця до церкви має дуже дивне ставлення і, не дивлячись на одруження зі священником, відвідує її вкрай нечасто? Доньку це все взагалі мало цікавило, а сину в п’ять років було важко вистояти повне служіння навіть із мамою. От і доводилося священнику ходити самому, що для всіх було вкрай незвично. Бо в інших церквах, якщо у священника і є родина, то вона завжди поруч, а тут в очах спільноти це виглядало якось неправильно. Але так склалося, і Максиму доводилося лише звикати, бо він не мав у родині того авторитету, яким керуються інші служителі.

— Що, втомилися? — пролунав хриплий чоловічий голос позаду.

Максим повернувся, перед ним на сходах церкви стояв той самий старий, на ньому була м’ята зелена сорочка й величезні, тричі обмотані на поясі штани.

— Трохи є, на новому місці завжди важкувато, — відповів Максим.

— Ну, поспівати не дуже втомлює, я думаю, — сказав дід і став поруч зі священником, який обпирався об невеличкий паркан на ґанку.

— Вам видніше, — відповів Максим.

— Не ображайтеся, я просто до всіх професій, крім сільськогосподарських і воєнних, ставлюся скептично. Ну, бувають роботи й складніші, погодьтеся. Але це не означає, що я не поважаю вашу працю. Людям потрібна віра, а ви працюєте на благо цього.

— Дякую.

— А от можна запитання?

— Ставте.

— От апостол Павло, досить цікавий вибір для Бога, не знаходите?

— Що саме ви маєте на увазі? — здивувався неочікуваному питанню отець Максим.

Він звик до того, що найчастіше парафіян цікавлять їхні гріхи, а також гріхи їхніх близьких. Безліч питань типу: «Чи можна кохатися, не одружившись? Чи можна лаятися? Чи можна бити дітей?». Усе це Максим чув десятки разів від людей у церкві, але запитання про вибір Бога, стосовно апостола Павла, одного з творців церкві й першого богослова християнства… Навряд чи це можна було очікувати.

— Ну, — старий витер носа правою рукою, яка вся була вкрита віковими плямами, наче хтось збирався намалювати далматинця, просто не знайшов достатньо часу для цього. — Ісус Христос мав безліч учнів, які шли за ним упродовж Євангелія. Так, серед них було дванадцять обраних апостолів, але крім них ще ж ходило багато людей, які хотіли служити саме Христу, а також вірили в його святість. Проте коли приходить час, новим апостолом стає саме гонитель християнства Павло. Він же був ярим ворогом нової віри, переслідував перших християн, навіть брав участь у вбивстві диякона Стефана, мученика, а Ісус усе одно бере його та робить апостолом. Хіба це не дивно? Коли навколо багато послідовників, які готові приймати мученицьку смерть за віру, а найвпливовішим за своїм вкладом апостолом стає Павло. Чому так, чому Бог не обрав когось поміж своїх?

— Ну, я бачу, що ви добре знаєтеся на Біблії, тож не мені вам казати, яким способом Бог навернув Павла до істинної віри. Він його осліпив, а потім особисто промовив до нього, пояснивши, у чому його проблема. Тож я розумію так, що вас непокоїть саме те, що це виглядає, наче Господу будь-яким чином, але конче був потрібен той Павло, хоча навколо дійсно було безліч охочих послужити. Річ у тім, що Павло був зі статусної родини й мав римське громадянство, а тому мав кращу освіту та можливість підвищувати свої знання в найкращих вчителів імперії. Він об’єктивно був найосвіченішим серед інших апостолів, які були звичайними рибалками та робітниками. Я думаю, що Господь бачив його величезний потенціал і те, що ця людина буде кориснішою за багатьох інших. Саме тому Він трохи пришвидшив пошуки Павла, особисто вказавши йому правильну відповідь.

— Тобто справа в освіті та потенціалі, ви думаєте?

— Частково.

— І у вас і у вашого попередника чомусь така думка. Та хіба ви не думали про інше? Мені більше імпонує те, що казав із цього приводу святий Августин. Якби Стефан, той самий мученик, якого побивали камінням, поки Павло стояв поруч та охороняв речі вбивць, якби він не молився за своїх мучителів, то ми б ніколи не отримали плодів служіння згаданого апостола. Це, звичайно, просто здогадка, але хіба в цьому не більше приємного, ніж у прагматичному Богові, який відбирає собі послідовників лише за їхньою освітою, не дивлячись на їхнє портфоліо. Стефан молився, помираючи в страшних муках. Він робив, як Христос, і тим самим врятував Павла від смерті. Бог дав йому шанс через любов і молитву. Молитва багато робить, батюшко, тому моліться за наше село, будь ласка, за всіх, не тільки за парафіян.