Глава 3

Похорони загиблого чоловіка пройшли без ексцесів, усе було як завжди. Відправивши труну під землю, селяни провели чоловіка на той світ. На місцевому кладовищі зібралося близько сорока осіб, дружина з двома синами, куми, друзі, сусіди. Тож Максим мав змогу побачити й познайомитися ще з однією частиною мешканців. Серед інших виділявся кремезний чолов’яга сорока років, який був на голову вищий за інших і мав міцну статуру. Після похорону всі почали розходитися, а священник стояв і роздивлявся місцевих, поки очікував, коли Анатолій відвезе його додому. Вони жили поруч, а от кладовище розташовувалося за селом, тому сусід сам визвався доставити Максима туди й назад, тим паче, що померлий був його другом.

— Це Віктор і Дмитро, — сказав Анатолій, помітивши, на кого дивиться Максим.

Велетень, якого раніше на похоронах помітив священник, спілкувався з невисоким похилим чоловіком.

— А Віктор - це той, що здоровань?

— Еге ж. В Афгані воював, зараз собак розводить мисливських, у Чернігів їздить, продає. Добрий чоловік, завжди допоможе, але коли вип’є — постійно хоче когось відгамселити.

— А Дмитро?

— Той молоком раніше на ринку торгував, а як баба померла, то запив. Корів продав, зараз на пенсію живе та в карти постійно грає.

— Багато людей можна побачити на похоронах, більше ніж у церкві. Хоч буду знати, хто тут живе.

— Батюшко, — вдова померлого непомітно підійшла до чоловіків під час їхньої розмови. — Ви ж обов’язково приходьте сьогодні, будемо ввечері поминати чоловіка мого, тож беріть матушку й заходьте. Там уже буде людей менше ніж зараз, тільки найближчі. Ну і як без священника? Прийдіть, будь ласка.

— Добре, ми обов’язково зайдемо, — відповів чоловік.

Анатолій підкинув священника до двору. Авто, здіймаючи пил, зупинилося біля паркану, після чого Максим звернув увагу, що поруч із хвірткою хтось стоїть.

— Це сусідка ваша, я вам про неї говорив. Кажуть, вона відьомствує — сказав Анатолій, коли побачив гостю.

— Так, а звідки та інформація? — Максим дивився на стареньку жінку, яка просто сяяла спокоєм і добром.

— Ну, це наче вже всі знають, тому й говорять так. Я свічку не тримав, тому не стверджую, просто попереджаю.

— Гаразд, дякую, що підкинули.

— Жодних питань.

Священник вийшов із машини й підійшов до старої, яка стояла біля його паркану та намагалася зазирнути у двір

— Вітаю, — сказав він і бабуся повернулася.

Їй було років зо вісімдесят, лишень що погляд у неї був молодий, а так старе тіло не викликало нічого, окрім жалю.

— Батюшко, здрастуйте. Що ж ви оселилися, а до сусідки й не завітали? — пролунав її високий голос.

— А треба було?

— Авжеж, а привітатися?

— От і привіталися. Приходьте в неділю на богослужіння, там і познайомимося добре.

— Та годі вам, познайомимося, вас же священників там і не побачиш під час служіння. Постійно ховаєтеся, — стара засміялася, але вже через секунду заспокоїлася. — Я вам гостинців принесла, цукерочок трохи для діточок, а вам пляшечку вина домашнього. Щоб у нас, як у сусідів були гарні стосунки.

Максим не сприймав навсправжки слів Анатолія. Там де він жив раніше, священник ніколи не зустрічав справжніх відьом. А якщо хтось і називав себе так, то це були звичайні ворожки-шарлатанки, які не могли собі передбачити, коли їх затримає міліція. Тому, через що б там чутки про цю стару жінку не ходили, він не буде в них вірити, сам із нею не поспілкувавшись.

— Дякую, це дуже приємно. Може, вам також щось смачненького винести? Чи допомога яка потрібна?

— Заходьте просто в гості якось, у карти зіграєте зі старою, поговорите зі мною, як священник.

— Ну, в карти не пограємо, а в гості зайду, обіцяю.

Вони попрощалися й чоловік пішов у дім. Дружина щось смажила на кухні, а діти дивилися фільм на чорно-білому телевізорі.

— Як усе пройшло? — спитала Марія, коли чоловік поцілував її в щоку.

— Як зазвичай, нічого цікавого. Нас із тобою запросили в гості ввечері, пом’янути померлого.

Жінка витерла білі від борошна руки об фартух і повернулася до чоловіка. На її обличчі виступав піт, кінчики кучерявого світлого волосся також були в борошні. Сильно видихнувши, Марія здула пасмо, яке закривало її праве око.

— Нас удвох? — спитала вона.

Максим підійшов ближче до дружини та обійняв її.

— Ні-ні-ні, я ж уся біла, ти куди? — почала протестувати й сміятися Марія.

— Яка різниця? Витру, — чоловік поцілував дружину. — Нас удвох.

— А діти? Їм буде тут страшно самим, мені й самій буває страшно тут.

— Не вигадуй, Олеся вже доросла, за годину нічого не трапиться. Вічно ми тут сидіти не будемо. Тим паче відмовлятися не можна, ми тільки но переїхали, потрібно вибудовувати гарні відносини.

— Може, ти й маєш рацію, — погодилася жінка. — О котрій?