Глава 2

Ранок у новому домі настав швидко, уже о сьомій годині прийшли селищний голова зі своїм сином та Анатолій, сусід, який вчора приніс гасову лампу. Сільський голова був невисоким стареньким чоловіком, чимось нагадував отця Амвросія, його ж син був повною протилежністю. Майже два метри зростом, статурний, сіра сорочка репалася на широких плечах, а на грудях виднівся товстий золотий ланцюжок.

— Вітаю, нарешті ви до нас приїхали, — промовив голова, потиснувши сонному священникові руку.

— Добрий ранок, радий познайомитися, — відповів чоловік.

— А це мій син Володимир, він приїхав із Чернігова на декілька днів погостити, от визвався допомогти сьогодні мені зі справами, — Володимир усміхнувся й теж потиснув руку новому хазяїну будинку.

Четверо чоловіків стояли у дворі, поки всередині дому діти тільки но починали прокидатися. Марія нервово ходила з кімнати в кімнату, бо просто вже не могла сидіти на цій підлозі, а виходити на вулицю в такому пошарпаному вигляді (вона, навіть, ще не вмивалася) їй не кортіло.

— Мамо, хто там прийшов? — спросоння спитала Олеся.

Дівчина сіла на край ліжка й протерла очі, її погляд ковзнув по голих стінах будинку. Вдень цей дім лякав ще більше, ніж вночі. Бо тоді, хоч і було видно, що тут порожньо й відсутній будь-який ремонт, але це все тонуло в темряві. Тепер же, коли можна було розгледіти повну картину, дівчинці стало дійсно моторошно. Олеся просто не могла повірити, що їм доведеться так жити. Вона постійно думала про те, що батьки от-от щось вигадають, інакше й бути не може. Якийсь час вони поживуть тут, але в найближчому майбутньому стовідсотково кудись переїдуть. Адже що їм заважає купити будинок, навіть тут, у цьому селі. Бабуся, яка живе в центрі Києва, може продати свою трикімнатну квартиру та надіслати бодай один відсоток від отриманої суми, тих грошей напевне вистачить на те, щоби викупити все село, треба лише почекати. І в чомусь Олеся таки мала рацію, їм дійсно не довго там доведеться жити.

— Сільський голова нарешті прийшов. Зараз він із твоїм татом усе вирішать, не хвилюйся.

— Мамо, — прокинувся п’ятирічний Євгеній.

— Тоді зараз усе принесемо, ще два ліжка, посуд, електропіч, стільці, стіл, усе знайдемо. Село в нас дружнє, треба тільки гукнути, — говорив голова, коли чоловіки увійшли до будинку.

— Вітаю, — усміхнулася Марія, після чого перевела свій найважчий погляд на чоловіка, мовляв: «Ти взагалі бачив, як я виглядаю?».

— Вітаю, я Петро Васильович, сільський голова. Отець Максим, а священникам дозволено мати таких вродливих дружин? — усміхнувся старий.

Священник тільки посміявся, невпевнено сховавши погляд. Ще з учорашнього вечора дружина з ним не розмовляла. Воно й зрозуміло, він привіз її до іншої області, ще й зі зручної квартири переселив до закинутої халупи.

— Ми будемо вам дуже вдячні за допомогу, тоді зараз почнемо все підготовлювати? — спитав священник.

— Звичайно, через хвилину прийде Віктор, він наш електрик, буде світло робити.

— Слава Богу, — вимовила Марія, яка вже майже призвичаїлася до думки, що їй доведеться жити без електроенергії, наче її закинули до минулого. — Олесю, візьми братика, підіть, погуляйте трохи. Подивіться село. Бо тут зараз буде багато роботи, пилу. Домовилися?

— А снідати? — прошепотіла Олеся.

— Як тільки зроблять світло й принесуть плиту, я щось приготую, — відповіла мама. - А поки сходжу до магазину. Петро Васильовичу, нам потрібно купити їжі, у який бік мені йти? — спитала жінка.

— Мій син вас відвезе, а поки Анатолій із Максимом почнуть заносити меблі.

Діти далі дослуховувати не стали, одягнувшись, вони з усіма попрощалися й вибігли на двір. На виході обидва отримали по льодянику від сина голови, які той дістав зі своєї барсетки. Олеся могла заприсягнутися, що побачила там пістолет, але що з того? Може він міліціонер, або бандит, зараз багато хто зі зброєю ходить. Просто вона ніколи не бачила на власні очі тих пістолетів, тому й не могла викинути з голови чорне руків’я, яке на секунду з’явилося перед нею.

— Ходімо, подивимось, що тут є, — сказала дівчинка й потягнула молодшого брата за собою.

Цукерка солодкою малиною танула в роті, весіннє сонечко різало хмари променями, а пташки тихенько щебетали, наче чогось соромилися. Тепер, коли на вулиці було світло, була можливість нормально роздивитися нове місце проживання. Дівчинка поглянула навколо, їхній дім ховався за півтораметровим зеленим парканом зі старих дошок, біля якого було припарковано авто голови села. Новенька дев’ятка, до якої був прикріплений причеп, завантажений різними меблями. Зліва виднілася траса, якою родина сюди й приїхала, вона притикалася до ґрунтової дороги, на якій розташовувалася вулиця з їхнім новим житлом. Далі по цій дорозі виднілося ще чотири будинки, але всі вони були далеко один від одного, їх розділяло приблизно по десять метрів. Усі, окрім одного, який майже впритул стояв до їхнього дому. Дві однакові глиняні мазанки, які розмежовувалися лише парканом і стовпом бур’яну.

— Цікаво, хто наші сусіди, — сказала Олеся.

Женя лише подивився на сестру, його це питання не так цікавило, він розглядав дорогу, яка далі повертала вбік, вимальовуючи на землі невеликий півмісяць. І, наче відчувши, куди хоче піти брат, Олеся потягнула його за собою саме туди. Пройшовши кілька будинків, дітлахи побачили дві місцеві родини, які дивилися на нових мешканців, не приховуючи зацікавлених поглядів.