Глава 1

Чернігівщина, 1 червня 1999 року

Максим ще раз подумав про те, чи варто було погоджуватися їхати так далеко від дому. Він служив у церкві вже вісім років і ніколи не сумнівався в тому, що саме це його покликання, але то було в Києві. Велике місто з відмінною інфраструктурою, там і працюючи на Бога можна відносно добре жити. Тепер же його шлях вів на північ, десь на самому краю Чернігівської області приховалося невеличке село, де потрібно переймати церкву в похилого священника, а нікого, окрім молодого й слухняного Максима для такої місії не знайшлося. Так він казав дружині, щоби заспокоїти її, а ще часом промовляв це сам до себе, щоби більше в це вірити. Чоловік важко видихнув і ще раз коротко попросив Господа допомогти йому з усім впоратись. Взагалі Максим був хорошим священником, він керувався лише Божою волею і здебільшого думав про те, яку користь може принести. Тому погодитися на те, щоби переїхати до забутого всіма села, для нього було зовсім не важко. Сумніви в ньому зароджувала дружина. Молода жінка, та ще й із двома дітьми. На відміну від Максима, який приїхав до столиці з Донеччини, вона була корінною киянкою, тому життя хтозна-де не вселяло їй зайвих сподівань. Вона розуміла, що тепер їй буде важко й не забувала постійно про це повторювати своєму чоловікові. Священник ще раз подивився на свою супутницю. Вродлива й спокуслива, з довгим світлим волоссям та худорлявим струнким тілом вона неодмінно буде постійно привертати до себе увагу місцевих. Інша справа він: невисокий, зі звичайнісіньким обличчям, ріденькою борідкою та густим чорним волоссям. Він виглядав так, наче з нього малювали кіношних дияконів і паламарів, тож селянами він має бути сприйнятий без зайвих проблем. Старша ж донька, якій нещодавно виповнилося тринадцять, здавалася зовсім чужою й не схожою, а ні на батька, ні на матір. Щоправда, лиже за зовнішністю, бо характерами й манерами вона зі своєю мамою були наче дві однакові людини.
Дівчинка сиділа на передньому сидінні, постійно повертаючись і сумно дивлячись на маму, мовляв: «Куди він нас везе?».

— Маріє, ти в порядку? — тихенько спитав священник, щоби не розбудити сина, який спав, поклавши голову мамі на коліна.

Вони їхали сільською дорогою на таксі, червона п’ятірка дзвеніла усіма запчастинами, наче поламана іграшка, але вправно рухалася кілометр за кілометром. Родина була вимучена подорожжю, спочатку три години в потягу, і от уже близько сорока хвилин вони гуркотять трасою у пошуках потрібної дороги. За вікном сідало сонце, літня темрява потроху накривала місцевість, а поодинокі ліхтарі залишилися позаду, як остання згадка про цивілізацію. На вокзалі в Ніжині їм відразу сказали, що автобуси, які доволі часто проходять через потрібне родині село, у такий час не їздять, тому, щоби дарма не чекати, порадили взяти авто.

— Звичайно, звичайно я в порядку, — жінка відвернулася, тим самим показуючи, що її слова означають зовсім протилежне.

— Ну люба, ти чого? Усе буде добре, от побачиш. Олесю, доню, скажи їй, — звернувся до дівчинки Максим.

Олеся повернулася й мовчки подивилася на дорослих, закотивши очі. Вона хотіла щось сказати, але її перебив водій.

— Та щоб тебе, тут же всього декілька трас, — почав нервувати таксист.

— Щось не так? — спитала Марія.

— Ми вже декілька сіл проїхали, але жодного потрібного.

— Село називається Монастирське. Ви ж казали, що знаєте, де воно розташовується, — озвався священник.

— Та я знаю, просто я там ніколи не був, воно дуже далеко. Знаю за якими селами, на якій дорозі, але поки ми трасою їхали, я прогледів поворот, здається.

— Ну відмінно, і що нам робити? Коли там уже у вас закінчиться пальне? Будемо чекати в цьому бісовому полі, поки нас не знайдуть? — підвищила голос Марія.

— Мамо? — здивувалася й розсміялася Олеся.

— Маша! — Максим легенько вщипнув дружину за руку. — Не лайся, Женька може прокинутися, — він вказав головою на сина.

— Вибач, — пошепки відповіла жінка.

— От поворот, здається це він, — проігнорував сварку подружжя водій і виїхав на ґрунтову дорогу.

Через ще десять хвилин у полі зору з’явилися будинки. У темряві, що вже повністю опустилася, важко було зрозуміти, чи живе тут хтось, аж доки на дорогу з однієї з хат не вискочив зодягнений у рясу священник.

— Це ще що за тип? — спитала Олеся.

— Це, певно, отець Амвросій, я йому телефонував із таксофона в Ніжині, казав, щоби готувався зустрічати, — відповів Максим.

Отець Амвросій — священник сусіднього з Монастирським села, раніше він служив одразу для двох громад, але тепер керівництво вирішило полегшити йому життя, бо їздити по двадцять п’ять кілометрів в один бік на старенькому велосипеді не менш старенькому чоловікові було вже важкувато. Він мав зустріти родину Максима й допомогти їм заселитися, після чого все детально розповісти про тутешнє життя та служіння.

Чоловік на вулиці почав озиратися, після чого вказав машині, щоби та заїжджала до двору, звідки він вийшов.

— Нарешті, приїхали, — сказала Марія і видихнула з полегшенням.
Авто завернуло, проїхало через старі дерев’яні ворота й зупинилося біля будинку.

— Тільки не кажи, що жити доведеться тут, — прошепотіла Олеся, повернувшись до мами, після чого її погляд перевівся на Максима. — Благаю!