2

2

Вранці корабель з бірюзовими вітрилами опустився на поверхню якоїсь жижи та поплив, як пливуть звичайні кораблі.

Мирослава, Всеволод та його команда разом з кораблем переміщалися крізь простір при зміні свого положення.

Не тільки змінювалися пейзажі по сторонах борта, але й сам простір викривлявся, затягувався та виправлявся, не зачіпаючи оцих нібито живих людей. Принаймні Мирослава точно була живою. Чи їй це лише здавалося, що вона жива.

А взагалі чи можна жити у цьому міксі світів?

Люди чи лише їх образи допливли до печери, в яку плавну й увійшли на хвилях незрозумілої рідини, коли неслухняні вітри підганяли всередину.

-Спускаємось. - попередив капітан Мирославу, простягуючи їй свою руку.

Всеволод дав команду спустити шлюбку на морську поверхню.

Вони опустилися на незрозумілу рідину та попливли до напрямку берега печери.

Зверху в самій печері був отвір, через яке проходило світло яке підсвічувало ніби різнокольорову пилюку.

Частки чогось дрібного кружляло у цьому різнобарвному широкому промені.

Всеволод зупинився посередині озера в печері, так, що вони повністю поглинулись, окуталися, огорнулися різнобарвним променем.

Широкий стовбур різнокольорового світла ніби тримав Мирославу та Всеволода у пасці.

А потім оці двоє самі разом зі шлюбкою почали перетворюватися на різнокольорові дрібні частки.

А потім цю легку хмаринку часток кудись потягнуло вверх.

І вони зникли.

З’явилися у підніжжя водосхила, де вода приймала цікаві форми, навіть форму обличчя, де куби говорили до Мирослави та Всеволода, які вже купалися абсолютно голі у чистій прозорій блискучій воді.

-А де мій одяг? - розхвилювалася Мирослава.

-Невже тебе зараз це цікавить? Ти ж хотіла скупатися. Ось і роби це. - зауважив Всеволод, наближаючись до молодої жінки.

-Ти ж обіцяв мене не кривдити… - Мирослава хотіла попередити непродумані дії Всеволода, але його губи накрили жіночі губи, не даючи договорити.

Солодкий довгий поцілунок ніби тримався вічність, при якому Всеволод притиснувся усім своїм тілом до Мирослави.

-Я нічого не зроблю того, чого ти сама не захочеш. - пообіцяв він та відпустив дівчину зі своїх обіймів.

Вода відступила у сторони від цих вже закоханих один в одного молодих гарних дорослих людей.

Їх оголені тіла підсвітилися так само, як світилася сама вода, після цього сама палаюча світлом вода огорнула кожного, стаючи ніби прозорим одягом для них.

-У вас знов до мене питання? - запитала жива вода.

-Лише уточнення… - пояснив Всеволод. - Де мені знайти живий вогонь?

-Хоча я спілкуюся з ним, але це моя протилежність, це мій ворог. Ти знайдеш його тоді, коли опустишся нижче за дно у саме серце цієї планети, там відшукаєш скарби, які на перший погляд скарбами не виглядають, але лише розумна істота побачить цінність знахідки. Принесеш цей скарб морському чудовиську. Але це чудовисько теж виявиться на перший погляд не тим, ким здається. Але воно проявить себе, якщо не прогнати чудернацьку милу пухнасту істоту, яку просто так не розгледіти. А морський монстр понесе через живій вітер туди, де відчувають себе вільними дракони з безмежними серцями. А далі ви самі повинні зрозуміти, що ж вам робити. Тільки так ти повернеш свою доньку Астру, яка може ще й існує. Може й ні. Може вона жива тільки у твоїх спогадах. Чи лише завдяки твоїм спогадам та бажанням її відшукати.

На горизонті з’явилися бірюзові вітрила.

Через мить Всеволод та Мирослава опинилися на борту цього гарного корабля.

На жінці була золота довга сукня. З її волоссям наполегливо грався вітер.

Капітан був одягнений ніби у найкращий зі своїх костюмів.

Несподівано усі на кораблі відчули швидкий рух…

Русалки потягли корабель у невідомому напрямку, але наближаючи до урагану, який вихром закручував повітря та воду.

-Стійте! Припиніть! Що ви робите?

-Ви відпустимо вам, якщо ви позбавите нас вікового прокляття. - шептали голосно майже в один голос ці хвостасиі красуні.

-Яке прокляття? - здивувався Всеволод.

Ураган був ніби живим: віе відкривав свою пащу, щоб проковтнути бірюзові вітриоа разом з його капітаном, гостею та командою.

Русалки перемістилися позаду корабля та підштовхнули його у напрямку урагана, який вже був готовим прийняти таку велику здобич.

Неслухняні вітри налетіли та почали закручувати корабель на місці, створюючи тим самим новий вихор, який збільшувався та вже мав розміри за живий ураган.

-Ви! Неслухняні вітри! Я вам задам! Будете не слухатися свого батька! Відпустіть корабель! Він мій! - кричав живий ураган.

-Ми теж хочемо погратися, батько! - в один голос відповіли неслухняні вітри.

Налетів один потужний вітер.

-Це мати! - промовили в один голос неслухняні вітри, називаючи матір'ю живій вітер, та стихли.

Корабель спочатку зупинився, а потім продовжив свій рух у напрямку зголоднілого урагану.

Врешті-решт між ураганом та кораблем з бірюзовими вітрилами з’явилася жива цілюща води, яка стовбурами потекла у небо та заговорила:

-Відпусти їх. Я щойно говорила з ними, бо вони прийшли до мене. Відпусти їх до мертвого каменя, який ще і живий, бо ти порушив мій алгоритм. Тепер їм треба пройти ще один шлях, - і все через тебе.

Ураган стих, бо вже не міг притягнути до себе корабель, який захищав суцільний стовбур води.

А потім корабель ніби направило скрізь цей стовбур.

Бірюзові вітрила пропливли через стіну чистої свіжої води та…

Знов опинилися в іншому світі, де пливли в небі брили, на яких росли дерева коренями вверх.

Там же були перевернуті веселки.

Дивний дощ йшов знизу, ніби фонтан.

Були розкидані полярні сяйва, ніби пастки, які вбивають, якщо потрапиш до них.

І ще…

Там було багато людей та багато міст на берегах, де текли молочні ріки, з яких пили молоко оці звичайні люди.

Застиглі кристали переломлювали світло, створюючи горизонтальні райдуги.