Брутальна проза Жадана

Він сидить поруч. Вона боковим зором чи шостим чуттям помічає, що він крадькома зазирає до книжки, яку вона читає. Мабуть, намагається зачепитися хоча б за одне речення, щоби збагнути, якого роду чтиво. Її дратують люди, які читають «через плече», тому вона демонстративно повертає книжку таким чином, що він нічого більше не бачить. Як на неї, це нетактовно, а для стороннього ока ще й смішно, коли хтось, не усвідомлюючи, викручує собі шию чи вибалушує очі під неприродним кутом, аби прочитати те, що читає хтось. Вона ніколи не читає чужих книжок. Певно, тому що при ній завжди є своя. Максимум, за що може перечепитися її погляд,  – обкладинка: назва твору чи ім’я автора.

Проте вона запросто може читати чужі СМС, коли нема змоги читати щось більш змістовне. У вічно переповненому громадському транспорті, висячи на поручні, і то ще щастя, якщо маєш змогу триматися, вона безсоромно цупить фрагменти чийогось життя, втіленого в телефонному листуванні. І якщо попервах від сорому й усвідомлення, що так не пасує, вона відводила погляд, то з часом наловчилася вникати в чужу дійсність непомітно для інших. І на те нема ради, бо вона вже давно в якості хобі займається колекціонуванням. Обличчя, жести, чужі та власні по відношенню до них емоції – з них вона фастриґує колажі та панно своїх текстів. Вона любить не лише читати, але й писати. Свої соціально-побутові, почасти навіть економічно-політичні розмисли ось уже кілька років оприлюднює в авторській колонці однієї зі столичних газет.

Зараз в її руках Жадан, «Гімн демократичної молоді». Дочитала «Сорок вагонів узбецьких наркотиків», перейшла до «Особливостей контрабанди внутрішніх органів».

До «Гімну» вона гадала, навіть була певна, що не сприймає, відторгає Жаданову прозу, як непридатну до перетравлення її мозком літмасу. Дивувалася, чому, з якого дива всі і вся співають йому дифірамби. Зрештою, це з нею не вперше. Так свого часу було з чеським Кундерою чи українською Денисенко, – коли всі довкола мали їх за еталон, захоплювалися їхніми романами, нагороджували гучними титулами, а вона, мов затятий нонконформіст, з піною біля рота намагалася переконати опонентів по літературному диспуту, що їхні тексти, включно з героями, – фікція, штучність, неправда! Її власна думка зчаста йшла врозріз із усталеною, загальноприйнятою, певно, тому жодне з видань так і не зважилося взяти до друку жодну з її рецензій. Урешті-решт вона й перестала їх писати.

На відміну від прози, вірші, Жаданові вірші, мали для неї неабияку вагу –   часом, найчастіше вранці, вона брала до рук томик «Лілі Марлен», розгортала навмання та перечитувала котрийсь із них. Та поезія дивовижним чином заповнювала собою її утворені несприятливим довколишнім середовищем пустоти, підмощувала прогини, затирала тріщини, підсилювала світло, стабілізувала аритмію, і вона, вхопивши повні легені кисню, переводила подих і йшла до праці.

Проте прозовий «Гімн», почитати котрий порадила подруга, якось відразу, буквально з перших сторінок захопив її невластивим, як на Жадана, духом і настроєм. Може, тому що резонував із її власним. Вона дивувалася, як вчасно і доречно до неї прийшли розмисли Біла та Моніки про розуміння, підводила брови від умовиводів і філософії Єви, вражалася раптовій і тому неочікуваній агресії братів-Лихуїв…

Раптом він підвівся і зі словами «сідайте, будь ласка» став перед нею. Поруч, на його місці, вмостилася особа жіночої статі. Жіночої, бо поряд із її ногою припасувалася ніжка з гострим колінцем ув елегантному чобіткові. З чужого чобота вона мимоволі перевела погляд на його штани. Ні, на блискавку вона не дивилася, хоча це –  найперше місце того, хто стоїть просто перед носом того, хто сидить, куди мимоволі спрямовується погляд останнього. Вона за долю секунди зауважила натуральну вовну його брюк, добротність відвороту розстебнутої дублянки, шкіряний портфель у руці.

«Інтеліґент», – виснувала, – такі вкрай рідко опиняються в метро», – й занурилася в читання.

Жаданові митники саме розпотрошували автомобіль із контрабандою. А наймолодший із них, той що її виявив, і той самий, що, на переконання автора, навіть не вмів як слід дрочити, саме кінчив, попередньо попросивши припалити в жінки-контрабандистки, яка, певно, й завела його своїми криваво намальованими вустами.

Вона продовжує читати, одночасно усвідомлюючи, що читається їй вже не так, як досі. Щось змінилося. Шкірою, волосками, фібрами, маківкою вона відчуває, як він дивиться на неї згори вниз, зауважує її зачіску, оцінює макіяж, фіксує, як її пальці з п’ятничним манікюром перегортають сторінки. А пальці чомусь самі по собі починають перегортати ті сторінки по-особливому – спокійніше, виваженіше, ніби на сповільненій прокрутці, ніби демонструючи себе, і байдуже, що манікюр несвіжий. Про це знає лише вона, бо нігті, коротко підстрижені й вкриті прозорим лаком, попри кінець робочого тижня, виглядають натурально й охайно. Вона відчуває, як він переступає через її зовнішню оболонку і починає безсоромно розглядати її нутро, бачить значно більше, ніж можна бачити самими очима. А вона напружено й зосереджено дивиться у жадана і стулює літери, не ідентифікуючи їх зі словами і тим більше з реченнями. Втрачає зміст.

За мить він розвертається і йде геть. Вона лише встигає помітити зігнуту в коліні ногу та кутик шкіряного портфеля.

Оголошують зупинку. Вона підводиться. Так вона робить щоранку, їдучи на роботу, – підводиться після оголошення цієї зупинки. Її очі – на рівні з десятками очей, тому вона більше не може бачити ні вовняних з дрібнокартатим англійським візерунком штанів, ні добротного портфеля. Ступає кілька кроків, підводить погляд і встигає помітити, як той, хто щойно на неї дивився, різко повертає голову, аби ніхто не побачив, тобто аби вона не побачила, що він на неї дивився. У квапливому оберті його голови вона помічає неглибокі, але вже сталі зморшки довкола ока. По глибині тих зморшок і стану шкіри робить висновок, що він із нею – одного віку. Одночасно її погляд вихоплює комірець дублянки з такого ж хутра, як і  відворот тієї дублянки, що була на чоловікові у вовняних штанах. Серце зіщулюється, стискається і починає несамовито гепати об ребра. І раптом, унаслідок випорску з лівого шлуночка чергової, збагаченої киснем порції крові, мозок інерційно випльовує думку: «Цей чоловік може бути моїм чоловіком!»