1

Через ліс простувало двоє вершників. Коні випускали хмарки пари в морозному повітрі, під копитами хрустів сніг. Чоловіки прямували до маленького містечка, що лежало одразу за лісом і було останнім опорним пунктом королівства перед великим масивом Чорних гір. Брумвальд — а саме таку назву мало це поселення — був майже непримітним, проте забезпечував деревиною все королівство. Багато картографів навіть не чули про нього, тому дістати карту, яка вказала б шлях, було нелегкою справою.

— Майстре, нам ще далеко? — молодший із двох щільніше кутався у свій плащ, намагаючись сховатися від холоду.

— Одразу за цим лісом ми повинні побачити місто, Грубере, — чоловік невдоволено подивився на юнака.

Чоловіки знову занурилися в мовчання. Грубер хотів щось сказати, але врешті передумав і насунув каптур якомога глибше. Він, житель теплого та сонячного півдня, терпіти не міг холоду, а ця західна частина королівства з постійними гірськими вітрами йому остогидла. Хлопець навіть боявся уявити, що коїться на півночі, якщо тут такий собачий холод...

Дерева почали рідшати, дорога ставала дедалі ширшою та помітнішою. Коли вони виїхали на узлісся, перед ними розкинулася долина, в якій лежав Брумвальд, а за ним уже виднілися гострі шпилі гір. Місто зовсім не вражало — на півдні воно здалося б радше селищем.

— І в таку діру ми пхалися стільки тижнів? — невдоволено пробурчав Грубер.

— До Капітули надійшов лист із проханням про допомогу. Ми зобов’язані відповідати на всі заклики, що до нас надходять.

місто було оточене частоколом, який знав і кращі часи: у ньому зяяло чимало дірок. Центральна брама була перекошена, одна її частина трималася на доброму слові. Перед в’їздом стояв вартовий, озброєний арбалетом.

— Стояти! Хто ви такі? — чоловік навів зброю на вершників.

— Я Отто Латенгоф, лицар Капітули Фенікса, — чоловік кинув вартовому відзнаку, що підтверджувала його належність до ордену.

Очі вартового розширилися, він упав на коліна: — Вибачте, пане! Ми чекали на вас, але не знали, чи отримали ви нашого листа.

— Як бачите, отримали.

На галас вийшов ще один чоловік. З його дорожчого одягу Отто зрозумів, що це командир варти.

— Що тут відбувається? Гансе, якого дідька ти на колінах? — чоловік витягнув меч, підозріло поглядаючи на вершників.

— Капітане, це лицарі Капітули, — Ганс простягнув відзнаку командиру.

Капітан повільно сховав меч назад у піхви. — Вибачте, панове, не хотів вас образити, але самі розумієте, який це мало виг...

— Нам потрібно до вашого мера. Я так розумію, саме він писав листа? — Отто безцеремонно перебив капітана. Слухати ці вибачення та виправдання в нього не було ні сил, ні бажання.

— О так, саме він. Я проведу вас.

Вершники рушили слідом за капітаном. Місто було у відверто занедбаному стані: вулиці брудні, будинки розвалювалися.

— Ваше поселення, напевно, переживало кращі часи, — звернувся Грубер до капітана.

— О так, серце болить бачити його таким, — капітан сумно похитав головою.

«Проте це не заважає тобі носити одяг із дорогої вовни та меч, інкрустований дорогоцінним камінням», — подумав Отто. Він уже здогадувався, що їх чекатиме під час зустрічі з мером. Знову одне й те саме...

Хто б сумнівався: мерія виявилася найпомпезнішою спорудою в місті, всередині все потопало в килимах та позолоті. Мер — стрункий та високий чоловік середніх літ (що здивувало Отто, адже він очікував побачити огрядного товстуна) — зустрів їх палким рукостисканням та подяками.

— Ох, панове, не знаю, як вам і дякувати! Я й не сподівався, що ви прибудете сюди. Закон змушує нас реагувати на будь-які прояви відьомства і негайно повідомляти Капітулу...

— Так, так, ближче до справи, — Отто не любив цього надмірного підлещування. Він знав, що Капітулу Фенікса бояться більше за самого короля, адже будь-яка підозра з боку мисливців на відьом могла закінчитися катуваннями та спаленням.

Отто подивився на Грубера. Той уже дістав записник, готовий занотовувати всі деталі справи.

— З чого б почати... — мер нервово походжав кабінетом.

— Може, почнете спочатку? — у голосі Отто не прозвучало загрози чи нетерплячості, проте обличчя мера посіріло.

— Ви бачите, шановні, у якому жахливому стані наше місто. Усе руйнується, усе розвалюється, люди тікають звідси. А колись це було процвітаюче місто, ми багато заробляли на деревині. І я як порядний мер намагався кожну копійку вкласти в розбудову мого любого Брумвальда... Але потім з’явилася вона — відьма. Люди почали хворіти, худоба здихати...

Отто важко зітхнув, а вуста Грубера скривилися в ледь помітній посмішці. Знову те саме: ловлять якусь бідолашну жінку, яку не надто люблять у місті, і вішають на неї всі гріхи.

— Де вона зараз? — Отто підсунув стілець і сів, витягнувши ноги.

— У в’язниці, певна річ, — мер спантеличено замовк, бо його обірвали на пів слові.

— Проведіть мого адепта до неї, — Отто поглянув на Грубера, і той ствердно кивнув.

— Гаразд, якщо ви так бажаєте... Але чи не хоче майстер дослухати мою історію?