3. Перехід.

— Ти вже прокинувся? – запитала мама, заходячи в кімнату. – Давай, не розлежуйся, я приготувала на сніданок твої улюблені страви.

Перед тим як вийти з кімнати, мама відкрила штори, впускаючи в кімнату денне світло. В моїй невеликій кімнаті було одне вікно, проте велике, майже на цілу стіну, і якщо відгорнути штори, з масивної цупкої тканини темно зеленого кольору, кімната одразу ж заповнювалася яскравим світлом. Спати ставало просто неможливо. Арт полюбляв жартувати з цього приводу, говорив що вампір, в моїй кімнаті, одразу ж згорів би, від такого яскравого світла. Та я любив світло, ніколи не розумів людей що жили в будинках, з маленькими вікнами.

Сівши на краю ліжка, я оглянув свою кімнату, це я востаннє тут ночував, більше сюди не повернусь, тому хотів усе добре запам’ятати. Хоча зрештою не було особливо чого, кімната в мене майже не була заставлена меблями, щоб не заважати пересуванню в кріслі. Ліжко моє стояло в кутку, навпроти вікна, і біля нього стояв невеличкий столик з годинником, і товстим атласом землі. В протилежному кінці кімнати половину стіни займала шафа з одягом, а другу половину – книжкові полиці, повністю завалені книжками. Я стільки часу витратив читаючи численні енциклопедії, путівники, карти, а тепер виявляється усе на марно, там куди я відправляюся зовсім інша географія.

Біля вікна ще стояв мій письмовий стіл, за яким я виконував уроки. Ось це й усі меблі. Стіни, в кімнаті, були пофарбовані в ніжний зелений колір, а на стелі намальована зоряна карта із сузір’ями. Колись мене захоплювала астрономія, і я навіть навчився орієнтуватися по зірках.

Спустившись на кухню я побачив батьків, що сиділи за обіднім столом, заваленим різними стравами. Мама не збрехала, сказавши що приготувала мої улюблені страви. Тут була запечена курка, ціла таця з гамбургерами, варена кукурудза, морозиво зі смаком лимону, мандарини, і бананово-апельсиновий сік.

— Ти чого там завмер, давай налітай поки гаряче, а то ми зараз самі все з’їмо. – Посміхнувся до мене тато, жартома підтягуючи до себе тацю з гамбургерами.

— Поле, перестань, це все для Кирила, – вдавано суворо промовила мама, відбираючи тацю.

Поки ми снідали я розглядав батьків, тато з мамою були однолітками, і обом їм було по сорок п’ять, хоча виглядали вони на років десять молодше, обоє стрункі і підтягнуті. В тата було густе чорне волосся, коротко підстрижене, без жодного натяку на сивину. Його блакитні очі, в мене були такі ж, ховалися за вузькими окулярами, риси обличчя були тонкі, витончені, завжди чисто поголений. А ще в тата на плечі було татуювання, правда я бачив його лише раз, бо навіть коли тато вдягав футболку, татуювання ховалось під рукавом. В той єдиний раз я зміг роздивитись два слова: Сабріна і Рудольф. Коли я запитав хто це такі тата, він відповів лише що то його знайомі з дитинства, які зараз в Брумелі.

Мама завжди носила незмінну зачіску каре, завжди мала бездоганний макіяж, і маленьку родинку, над верхньою губою. Вона в мене була дуже гарна, я не раз бачив як чоловіки на вулиці, вивертали собі шиї їй вслід. В мами були карі очі, та я пішов в неї світлим кольором волосся, і акуратним прямим носом, дивлячись на який, деякі мамині подруги говорили що такий ніс це результат пластичної операції.

Одразу після сніданку ми зібралися в дорогу. Я не брав з собою жодних речей, вони були мені не потрібні, все одно я не зможу нічого взяти з собою в Брумель. В машині їхали мовчки, та коли зупинились перед входом в Центр переходу, я завагався і запитав, погано приховуючи надію:

— А мені точно потрібно переходити в Брумель, може я все ж залишуся тут з вами?

— Кирюша, ми ж вже говорили про це багато разів, – сумно посміхнулась мама, – ти знаєш закон, всі люди з якимись вадами мають перейти в Брумель, де стануть здоровими, і зможуть нормально жити. До того ж тебе там вже чекає Арт.

— Ти б навпаки мав радіти, в Брумелі ти зможеш ходити, бігати, ти будеш здоровий. – Добавив тато.

— Якщо забути що це резервація куди відправляють всіх непотрібних людей. – Слова самі вирвались, та я був радий що сказав нарешті те що думав.

— Що ти маєш на увазі?– Не зрозуміла мама, тривожно перезирнувшись із татом.

— Тільки те що сказав, в Брумель відправляють злочинців і калік, від яких не буде користі суспільству, а ще влада скорочує так населення, щоб запобігти перенаселенню планети. От і я зі своїм каліцтвом нікому не потрібен. – випалив я на одному диханні. Я розізлився, і не стримався, сказавши те що давно хотів, та не наважувався раніше.

— Синку, ти ж знаєш історію, як колись люди воювали між собою? А зараз, коли ресурси землі і так обмежені, перехід в Брумель це найкраще рішення. – видихнувши став пояснювати тато, наче робив це вже не раз.

— Повір, ми любимо тебе більше за життя, і ніколи не зробили б того що може нашкодити тобі, – додала мама погладивши мене по голові. – Але тато правий, Брумель це єдине місце де ти зможеш нормально жити, повноцінним здоровим життям. Так, влада контролює чисельність населення, відправляючи людей в світ Брумеля, і злочинців також туди відправляють. Так само як усіх людей хворих на невиліковні захворювання, і як альтернативу смерті. Це все так, але не слід забувати що віртуальний світ це в перу чергу спасіння, а не покарання!