2 Сон.

Прокинувся я в поганому настрої. Я зовсім не виспався, тато був правий, коли казав щоб я лягав спати раніше, і не дивився телевізор. Та я був без настрою не тільки тому, сьогодні мала відбутися моя відправка в Брумель, і знаєте як то кажуть перед смертю все життя пролітає перед очима. Я не помирав, просто переходив в новий світ, але тим не менш мені цілу ніч снився Арт, мій найкращий друг. Він потрапив в Брумель місяцем раніше і тепер чекав на мене там.

Я знав Арта здавалося все своє життя, і мені приснилося як ми вперше  познайомились, на прийомі у лікаря, нам було по дев’ять роки. Арт, як і я, був паралізованим з народження, і не міг ходити. Та не спільна хвороба поклала початок нашої дружби, а одна подія що сталася зі мною. Як би світ не розвивався та дещо залишається незмінним, завжди є покидьки готові насміхатися над слабшим, в цьому я переконався на власному досвіді.

В своєму сні, я перенісся в час, коли мені тільки виповнилося дев’ять років, батьки подарували мені новеньке крісло, яким я міг з легкістю керувати сам це була остання модель, здатна швидко їздити, і оснащена системою попередження від зіткнення, що запобігало врізанню в перешкоди навіть на великій швидкості. В мене був запланований прийом і лікаря професора Морилки, провідного спеціаліста в ушкодженнях спинного мозку, та ми приїхали трохи раніше, і професор був зайнятий. Тож я відпросився у батьків щоб прогулятись парком на самоті. Моє старе крісло було важким у керуванні і я завжди мав просити когось щоб поїхати прогулятись, та нове крісло було легким в керуванні, і мені не терпілося випробувати його,  вперше прогулятись самостійно. До того ж парк був одразу біля лікарні, тож батьки відпустили мене. Який я тоді був щасливий, я почувався дорослим і самостійним. Спочатку просто катався, звивистими доріжками, між деревами, а потім став уважніше роздивлятись усі дерева і кущі. Тоді я ще не знав що парки, подібні цьому, збереглись тільки в містах захищених куполом, тож я мріяв як поїду у справжній великий ліс, який показували по телевізору в численних фільмах.

І саме в парку на моєму шляху виникло троє хлопчаків, з вигляду вони не виглядали бідними, і були старшими за мене. Я вже майже забув ту історію, а тут чомусь наснилось, та в сні я не міг добре роздивитись цих хлопців, коли пробував сфокусувати погляд на комусь із них картинка ставала розмитою.

Білочубий товстун, схоже, був їхнім лідером, бо двоє інших постійно трималися позаду нього, заговорив першим.

– Ой, що це в нас тут, юний натураліст,– засміявся хлопчак, а його товариші підтримали його, та зробили це з заминкою, зовсім не зрозумівши жарту, тож хлопець промовив,– чи ти може ніколи не бачив дерев, мабуть тебе не випускали на вулицю.

– Та ні, я бачив дерева і раніше, просто стало цікаво чи в лісі вони ростуть так само,– відповів я, не розуміючи ще зо з мене кепкують. Не знаю вже як було насправді та в моєму сні, ці мої слова прозвучали якось безглуздо.

– Джордан ти чув, цей чудик говорить про ліс, оце чудило. – подав голос високий і дуже худий хлопчак, що стояв праворуч, звертаючись до білочубого .

– То ти в нас хочеш стати дослідником, подобаються дерева? – Запитав якось по доброму, і водночас загадково Джордан, підморгуючи до друзів. – А давайте хлопці допоможемо малому краще познайомитись з деревами, я вже навіть бачу непогану гілку на яку його можна висадити. А поки ти будеш знайомитись із деревом ми покатаємось на твоєму кріслі.

Перш ніж я встиг щось зрозуміти хлопці схопили мене а Джордан штовхав моє крісло в сторону кремезного розлогого дерева. Я спробував протестувати, намагався кликати на допомогу, але це викликало лише сміх, і хтось із них вдарив мене кулаком у груди. Від удару мені перехопило подих, на очах виступили сльози, і я не міх видавити з себе жодного звуку. А ці покидьки продовжували насміхатися з мене, і безцеремонно скинули мене з крісла під деревом, обговорюючи як саме посадити мене не гілку, що росла майже на двохметровій висоті. Джордан схопив мене за футболку, щоб підняти з землі, і в цей момент ми почули невідомий голос, на який усі разом повернулись.

– Гей, придурки, що це ви там задумали? – на гравієвій доріжці в інвалідному кріслі сидів хлопчак, не старший за мене, і дивився на трьох хуліганів з викликом, зовсім без страху.

– Погляньте, хлопці, в нас тут ще один каліка. Ти теж полюбляєш дерева, чи може хочеш поглянути на фонтан. – Говорив сміючись Джордан, кинувши мене назад на землю і йдучи в сторону незнайомця.

Та незнайомий хлопець не злякався, тільки посміхнувся невинною посмішкою, а тоді я почув якийсь хлопок, після якого Джордан став трястись всім тілом в конвульсіях.

– Ні, фонтан мені не цікавий, зате дуже кортить випробувати всі сімдесять п’ять режимів на своєму новенькому електрошокері. А тут саме такі чудові морські свинки мені зустрілись. – Поки хлопець говорив, Джордан стояв і трясся, як стало зрозуміло від електрошоку, а коли незнайомець закінчив говорити Джордан упав без тями. Його друзі якусь хвилину стояли як вкопані не розуміючи що їм робити, а тоді підхопили свого непритомного товариша і  побігли.

Далі сон перемінився, ми з Артом були вже старшими, і сиділи в моїй кімнаті. Арт часто приходив у гості, от і зараз ми сиділи і розмовляли.

– Я от не можу дочекатися коли потраплю в світ Брумель, – говорив до мене Арт,– там так круто, можна бути ким завгодно, вивчати магію, подорожувати, битися з монстрами.