Брудний сарай

— Доброго ранку-у! Четверта ранку-у! Холодець на дворі неймовірний зранку-у-у! — загорлав півень, прокинувшись від копняка мороза.

— Замовкни! Стули писок, йолопе! — почулось з хатини через подвір’я крізь хуртовину. — Зараз я тебе дістану… Лишенько…

— Доброго ранку-у! Четверта нуль п’ять ранку-у! Ти обіцяла вчора на світанку-у-у! — випустив півень останнє повітря з легень, підстрибнувши до корови.

Корова ледь відкрила очі. Помалу піднялась на ратиці, гойдаючись у боки:

— Му-у ду-убак! — пішла пара з рота.

— Що-хрю?

— Та я не тобі, кабанчику-му. Дубак, кажу, в сараї-му!

— Звісно, в сараї-хрю, а де ще мені бути? — продовжував клеїти дурня кабанчик, відірвавши примерзле рило від дощечки, вкритої інеєм.

— Хай тобі грець — холодно-му, маю на увазі, бовдур! Справді-му, час вже перебиратися в хату, а то до Нового року усіх нас законсервують-му в бляшанки.

Кабанчик заскреготів зубами, скрививши перелякану посмішку. А півень знову заволав, скочивши на сходинку вище.

— Дубак, що там-му? — запитала корова.

Кабанчик втупився у тріщину в стіні:

— Світло-хрю загорілося у вікні! Лячно-хрю мені! — забившись у замерзлий куток з гною, процокав зубами рожевобокий Дубак.

Корова випрямилася, намагаючись балансувати на кризі:

— Усі пам’ятають план-му?

— Доброго ранку-у! Четверта п’ятнадцять ранку-у! Пам’ятаю бездоганку-у!

— Дубак?! — продовжувала питати корова.

— Так-хрю. Прикинутись мертвим-хрю та молитись на свої акторські здібності. Лячно-хрю!

Тримаючи хвіст трубою, корова продовжила говорити ще впевненіше:

— Коли стара шкапа зайде до тебе-му — швидко тікай на двір-му. Вона за тобою навздогін кинеться, і тут — моя черга діяти-му.

— Доброго ранку-у! Четверта двадцять ранку-у! Який жах, але краще, ніж живцем у банку-у! — почервонівши, підлетів півень до вхідних дверей.

Дубак знову зиркнув у щілину.

— Йде-хрю-хр! Стара-хрю-ха шкандибає сюди!

Скрипучі сніжні кроки шкіряного взуття чавили замерзлий наст. Рип-рип… рип-рип… Наближалась бабця до дверцят. Гуркіт клямок. Полетіли вмить засуви вниз на лід. Двері відчинилися, і крива, горбата тінь під світлом місяця ковзнула в сарай поміж закутів. Запах ліків першим переступив поріг, тоді й стара за ними узялась.

Тиша повисла морозна. Чути тільки, як вітер краде сніг на даху. Бабця озирнулась, жмурячись у напівтемряві — усі на місці, а кабан догори ратицями лежить на спині. Язик вивалився з рота, очі закотилися під лоба.

— Лихо-йох! — схаменулась бабця. — Дуба врізав, мабуть. Не то закачанів, свинина? Той півень так тому й зрання гланди надриває, не дає спокою.

Стара відкрила загородку, щоб упевнитись у здогадці. Тільки-но наблизилась, Дубак вскочив на всі чотири, оминув бабцю й драпаком на двір.

— Ко-ко-кошмар! Доброго ранку-у! Четверта тридцять ранку-у! Тікаю, аби не в банку-у! — пролетів півень над головою старої.

Хустинка зсунулася на очі. Перекосило бабцю. Закрутилась у паніці посеред сараю, немов навіжена. Тут корова щодуху б’є рогами. Чоботи лишаються, стара летить у стіну з гною й не пригадає — сниться чи насправді вбивають?

Морозна тиша знову настала — точно до весни. Доки сніг не відтає, про бабцю не згадають.

У сараї вітер досі завиває, граючись дверцятами. А в хаті тепло — по-іншому-му живеться, ніж у занедбаному-му сараї, де ні «Доброму ранку-у», ні Дубаку — не хотілось замерзати-му.