Глава 7. Неочікувана гостя і дивні події

Сомельє йшов в самісінький епіцентр подій, до магазину, щоб дізнатися, що саме підозрює Шериф про їхнього партнера, Назара Архиповича, адже якщо вони втратять його, то й бізнес їхній накриється. Сомельє вже підходив до магазину, коли до нього підійшов дядько Тарас.
– До магазину йдеш? – питає він у Сомельє.
– Ну, так.
– Так він вже не працюватиме сьогодні! – що було досить дивно, бо магазин, зазвичай, працює до одинадцятої години ночі.
– А чого це?
– Так заліз туди хтось і виніс усю виручку!
– Нічого собі! А хто ж це зробив? Та й кому треба на таке йти? – Сомельє подумав про те, що це може відволікти увагу Шерифа від їхнього бізнесу. 
– Та хто ж його знає! – дядько Тарас понуро пішов додому, а Сомельє вирішив подивитись, що там сталось. Підійшовши ближче, він побачив Шерифа, який бігав навколо того магазина і щось шукав, певно сліди чиїсь.
– Ну, я так і думав! – Шериф побачив Сомельє і зупинився. – Злодій завжди повертається на місце злочину!
– Це Ви про мене, пане дільничний? – Сомельє звісно здатен на божевільні вчинки іноді, навіть, на не зовсім законні, але він ніколи б не пішов на крадіжку, ну не рахуючи металолому на чужій, трохи закинутій дачі, і те було лише один раз.
– А хто ж іще? – Шериф скорчив гримасу відрази.
– Знаєте що, пане! Якщо Ви не забули, то я увесь день був у Вашому рабстві, яке Ви називаєте виправними роботами! Тож, як би Ви не хотіли на мене усе скинути, у Вас нічого не вийде! – Сомельє почав кричати на Шерифа, від чого той мов оскаженів і накинувся на Дениса з кулаками, проте той ухилився і Шериф упав на землю і в нього репнули штани. Сомельє засміявся, і поки Шериф підіймався, то Денис вже пішов додому.
– Кого я бачу! – почулось у нього за спиною, голос видався знайомим. Сомельє обернувся і побачив гарну дівчину, яку він ніяк не міг упізнати.
– Привіт, а ти хто? І якими вітрами тебе в наше село занесло? – Сомельє насторожився.
– Ну, Сомельє, ти вже геть усі мізки пропив! – вона підійшла до нього ближче.
– Та ще не всі, наче.
– Реально не впізнаєш? А з ким ти вперше палити пробував? Забув уже?
– Янка, ти? – Сомельє наче осінило.
– Ну нарешті!
– Як ти тут опинилась? Ти ж наче в місто переїхала і повертатись не збиралась! Класі в шостому, наче.
– Так, я до тітки приїхала, бо батьки поїхали на якусь там конференцію в інше місто, а друзі всі по курортам, от я і вирішила вас навідати!
– Нас чи Сашка? – Сомельє згадав, що в школі Яна Сашка любила і бігала за ним.
– Всіх вас! – зауважила дівчина. – Ти краще скажи, як ти так робиш, що лише про тебе всі плітки?
– Та воно якось саме виходить.
– Ну, як завжди! – ще трохи потеревенивши, вони пішли по домах. Тим часом у Валідола робота кипіла, вона вже ледве на ногах трималась, Сашко і Назар Архипович пішли вже додому, раптом почула стук у двері. Валідол одразу подумала, що то мама і запанікувала.
– Хто там? – Валентина вирішила спочатку спитати, а потім відчиняти.
– Валідол, відчиняй, твоя мама сказала, що ти там! – це була Оленка, подруга Валентини.
– Зараз я вийду, тут просто експеримент небезпечний, леткі сполуки, – Валідол прикрила апарат якоюсь ганчіркою і вийшла.
– Валентино, ти навіть не уявляєш, кого я бачила! – натхненно почала розповідати Оленка.
– А я тобі казала, щоб не купляла ту маску із глини, бо там звичайнісінька підфарбована муляка, тепер в дзеркалі себе не впізнаєш! – намагалась пожартувати Валентина.
– Ха–ха, дуже смішно! Взагалі–то, Янка приїхала! Тепер Сашка твого до рук прибере!
– Ну, почнімо з того, що він не мій! І я буду дуже рада, якщо вони почнуть зустрічатися. Янка хороша дівчина і Сашкові з нею буде добре.
– Ну ти і нудна!
– Яка вже є.
– Так я ж хотіла сказати, що вона влаштовує мега–круту вечірку у себе вдома, і ми з тобою запрошені!
– Я туди не піду!
– Ну чому? Ти мене саму покинеш? Там буде Гарбуз і у мене нарешті з’явиться шанс з ним хоча б заговорити! Не лишай мене в таку мить саму, будь ласочка! – Оленка подивилась на Валідола щенячими оченятами і вона здалась.
– Ну добре! Коли там ця вечірка?
– О восьмій, сьогодні!
– Та це ж вже за годину!
– Саме так, тому не стій тут і йди готуватися, – Оленка пішла додому збиратися на вечірку, а Валідол повернулась у свій погріб. Сомельє також знав, коли буде вечірка, тому взяв Сашка і пішов до Валентини. 
– Сьогодні буде великий виторг, я це відчуваю, – Сомельє вже був злегка хмільним.
– Якщо зараз використаємо більше бражки і не поновимо її, то за тиждень не буде з чого готувати. Тому був би великий виторг, якби хтось не забув купити інгредієнти!  – натякнула Валідол на Сомельє. 
– А я тут до чого? Магазин пограбували і він не працював, я б купив, ти ж мене знаєш! – нещодавні події послугували ідеальною відмовкою для Сомельє.
– Ну добре, і з чого ти пропонуєш мені зробити брагу? – Валентина вже збиралась закривати погріб, але Сомельє її зупинив. У саду Валентини росла рання яблуня, на якій уже висіли шикарні плоди.
– Які добрі яблука в тебе, – сказав Сомельє.
– Ні! Навіть не думай.
– Ми зробимо новий смак і продаватимемо дорожче.
– А за яблука мені хто заплатить, в мене їх не так багато.
– Все окупиться, – Сомельє вже ліз збирати яблука.
– Добре, йдіть я тут сама впораюсь, бо з вас допомоги, як з козла молока, – Сомельє та Сашко пішли на вечірку. Люди вже потроху сходились, на подвір’ї вже лунала музика.
– О, ви вже тут, – Яна зустріла їх біля двору.
– Звичайно, невже ти думала, що я не прийду на гулянку?!
– Я в тобі і не сумнівалась. Привіт, Сашко.
– Привіт.
– Ви проходьте, не соромтесь.
– Та начебто і не із сором’язливих, – засміявся Сомельє.
На вечірці було повно людей, усі веселились і танцювали. Алкоголь лився рікою, Яна з міста привезла багато різних напоїв. Більшість гостей танцювали на дворі, а друзі та знайомі Яни, сиділи у хаті. 
– Ну, Сомельє, розповідай. Як тут справи у тебе? – запитала Яна.
– Та все добре. Бізнес.
– Бізнес? Ого! А який такий бізнес?
– Я не можу сказати, він трохи підпільний.
– Ти що, в кримінал вліз?
– Ну як сказати? Не зовсім, але тобі краще не знати.
– Ну добре. Я чула, ти тут батьком встиг стати, – Яна засміялась.
– Так, встиг.
– Та ти не ображайся, я не вірю у всі ці балачки.
– Я зрозумів, – Сомельє пішов на двір.
– Ну от, образився.
– З ким ти говориш? – запитав Сашко.
– Та нічого такого, а у тебе як справи?
Коршуненко ходив неподалік, він завжди був там де алкоголь. Назара Архиповича звичайно ніхто не запрошував, але він туди йшов по зову свого серця, нащо йому якесь там запрошення.
– Архипович? А Ви що тут робите? – запитав Сомельє.
– А то ти не знаєш.
– Та знаю, ось, тримайте, – Сомельє дав йому пляшку.
– От і дякую, а ти чого такий сумний?
– Та не знаю, сумно стало от і все.
– На таких гулянках сумувати? Пішли! Будемо розважатись.
Архипович та Сомельє відривались на повну. Сомельє танцював, мов навіжений, а Коршуненко залицявся до молодих дівчат і сподівався знайти серед них собі коханку. Раптом біля хати зупинилась машина, з неї вилізли Шериф та голова села. Коршуненко та Сомельє миттю шмигнули у садок і причаїлись у смородині. Шериф та голова села повільно зайшли на подвір’я.
– І що тут відбувається? – запитав Шериф.
– У нас тут вечірка, – сказала Яна.
– А ви знаєте що пограбували магазин? – запитав голова села.
– Так, чула, але до чого тут наша вечірка?
– Ми з паном дільничним патрулюємо вулиці Яблунівки. Хочемо спіймати злодія.
– Усі по домах, хутко. Тепер у селі діятиме комендантська година, аж доки ми не знайдемо злодія. Це вже не хуліганство, а справжній кримінал.
– Ще хочу зробити оголошення! Якщо хтось із вас хоче нам допомогти, то патрулюйте з нами, і допомагайте опитувати людей. А хто бачив Сомельє? Його треба допитати в першу чергу, і Архиповича треба знайти.
– Їх тут не було, – заявила Яна.
– Що? Сомельє і Архипович пропустять таку гулянку. Та я ніколи не повірю. Вони, мабуть, втекли.
– Нічого, ми знайдемо їх, – сказав дільничний.
– Чого стоїте? Хутко розійшлись! Гуляють вони тут.
Народ вже почав розходитись, Сомельє і Архипович теж вилізли зі схованки. Усі були засмучені.
– Так ось де ви ховались, – засміялась Яна.
– От чорт, тепер усю ніч шукатимуть нас, – сказав Сомельє.
– Ви як хочете, а я піду, – Архипович побрів через садок.
– Ти вже додому підеш? – запитала Яна.
– Боюсь, що там мене вже чекатимуть Шериф і голова села.
– Можеш залишитись у мене, все одно нікого із родичів немає. Я тут сама хазяйнуватиму ще кілька днів.
– Ну добре, – сказав Сомельє.
– Заходь, на розкладушці поспиш.
Наступного дня Шериф почав усіх допитувати і, звичайно, першим у його списку був Сомельє, а за ним одразу Коршуненко.
– І так, скажи мені, де ти був у ту ніч.
– Я був вдома.
– Не бреши! Ти був на перегонах!
– Так, але потім я був вдома.
– Магазин пограбували з самого ранку, мене викликали не одразу, а як тільки побачили, що виручка зникла.
– Так а я тут до чого? Я не міг його пограбувати, я прийшов пізно додому, а рано вранці відпрацьовував покарання Ваше.
– Значить направив когось туди.
– А чого Ви думаєте, що це взагалі хтось із нашого села. Може перегони були тільки прикриттям. Може це люди із сусідніх сіл винні.
– Ти намагаєшся викрутитись, але нічого не вийде.
– У мене є алібі, я був вдома. Одразу після нашої розмови я пішов додому. І Ви самі це знаєте.
– Добре, Сомельє, але знай, я слідкую за тобою. А тепер йди, годі мозолити мені очі, і погукай Коршуненка, він має вже бути тут, – Сомельє вийшов на двір.
– Ну що там? – запитав Архипович.
– Ой, злий як собака, – Коршуненко тяжко зітхнув і пішов до дільничного.
– Викликали, пане дільничний?
– Проходь. Ти, мабуть, знаєш про пограбування.
– Ой знаю, і хто ж це міг таке зробити? Красти – це ж гріх смертельний, ой куди наш світ котиться?
– Ти мені тут святого не вмикай. Може ти і причетний якось до цього?
– Та що Ви таке кажете!? Пане дільничний, я чесна людина, і ніколи не крав би, у мене пенсія є.
– Яку ти пропиваєш за кілька днів.
– А ось це вже особисте. Як хочу, так і витрачаю свої гроші.
– Тобто ти хочеш сказати, що не причетний до крадіжки?
– Звичайно, ні.
– Тоді може знаєш, хто міг би пограбувати магазин?
– Та я навіть не знаю, мені самому цікаво, хто здатний на таке. А коли пограбували?
– Рано вранці, мне одразу не викликали, затоптали усі сліди, обмацали все, що можна і не можна, а тепер репетують, тепер ти їм шукай злодія.
– Ой, яка у Вас тяжка робота.
– І не кажи. Так, годі мені зуби заговорювати! В тебе алібі є? На перегонах тебе не було.
– А от і був, тільки я був як глядач.
– Добре, а що потім? Цього замало. Може ти вдома був.
– Ну… Як вам сказати? Я був вдома.
– Так.
– Але не у себе.
– Це як так?
– Ну Ви знаєте Марину Любенко?
– Ну знаю, і що з того?
– От я у неї і був. Вона може підтвердити.
– Так. Почекай, так ти ж одружений.
– Ну…
– Так от воно що! Зраджуєш дружині.
– Пане дільничний, ну Ви теж чоловік, ну зрозумійте мене, Марина і молодша, та і виглядає краще, і самотня вона.
– Так, і ще пів села до неї ходить.
– А це вже не наше діло, хто і коли там до неї ходить.
– Ну добре, я перевірю інформацію. Можеш йти.
– Пане дільничний, я сподіваюсь, що це залишиться між нами.
– Звичайно, не хвилюйся, – Коршуненко пішов, а Шериф продовжив допити.
Сашко вже розносив першу партію, а Сомельє тільки прийшов до Валідола, яка майже всю ніч не спала, і тому була дуже зла та втомлена.
– Сомельє!
– О, Валідол! Вигляд у тебе не дуже.
– Сьогодні будеш допомагати мені увесь день, – Валентина потягла Сомельє у свою лабораторію.
– Валідол, ти чого?
– Магазин вже працює, швидко купляй інгредієнти і годі тинятися по всьому селу.
– Ну добре, – Валентина дала гроші, і Сомельє пішов до магазину. Там він зустрів дядька Тараса з останніми новинами. Дядько Тарас завжди знав усі плітки та новини, постійно розмовляв із людьми. Якщо його немає вдома, значить він біля магазина. Проте він не був таким як Параска, вона створювала плітки, і цим самим робила людям шкоду, а от Тарас просто збирав ті плітки і розносив їх. Ходять чутки, що він навіть записує їх у блокноти, щоб потім написати свою книгу про плітки Яблунівки, але це лише чутки.
– Сомельє, давно тебе не бачив.
– Справи.
– Вже чув хто обніс наш магазин?
– Злодія спіймали?
– Злодіїв. Це були люди із Грибківки, так вони хотіли помститися за той футбольний матч.
– Так Шериф їх зловив?
– Та не знаю. Може зараз поїде туди.
– Так а допити?
– Я тебе прошу, то він та голова села комедію ламають. Хотіли налякати тих, хто їм не подобається. А ти і Коршуненко під гарячу руку попали. Ти чи Шерифа не знаєш?!
– Та знаю цю гадюку, ну добре. Дякую Вам за новини, вибачайте у мене справи, – Сомельє купив усі інгредієнти і пішов до Валідола. Тепер він був спокійним, адже Шериф відчепиться він нього. Не злюбив його Шериф ще з дитинства. Сомельє завжди любив знайти пригод. Постійно лазив на покинутих будівлях, копав метал і багато чого ще. У школі також постійно були неприємності, постійно з кимось бився, одного разу взимку закинув петарду в кабінет директора. З кабінету біології поцупив живого щура і запустив його у дівочу роздягальню, ох і ґвалту тоді зробилось. От і Шериф частенько його ганяв. А одного разу Сомельє взагалі обмалював огорожу дільничному, і написав кілька поганих слів, відтоді відносини між ними напружені. Шериф постійно звинувачував Сомельє у хуліганстві та дрібних злочинах, а Сомельє намагався зробити шкоди Шерифові, то бензин з його машини зіллє, то колеса проколе, то взагалі їх зніме. Сомельє взагалі частенько любив хуліганити, але майже завжди він робив шкоду людям які зневажали його і розпускали плітки. Так одного разу він бабі Парасці розбив вікно, бо вона постійно пліткувала про Сомельє і його родину. Голові села у машину гадюку підкинув. Одним словом, Сомельє не міг змовчати чи стерпіти якоїсь образи. А от Валентина завжди була спокійною. Вона контролювала свої емоції, але якщо вона розізлиться, тоді всі розбігались. Одного разу п’яний парубок багато собі дозволив у спілкуванні з нею. Так Валентина його мало не скалічила. Минулого року до неї намагався залицятися якийсь парубок із сусіднього села, так вона пообіцяла, що прокляне його, якщо ще раз побачить його біля своєї хати. Відтоді того парубка ніхто у Яблунівці і не бачив. А взагалі Валідол намагалась не конфліктувати з людьми, хоча іноді це було важко. 
Та попри спокійний характер та ясний розум, Валідол вступила в банду Сомельє. Вона допомагала їм по навчанню, а вони допомагали їй у її справах. Одного разу Сомельє та його банда вирішили зірвати контрольну по інформатиці, і Валентина їм у цьому допомогла. Вона занесла вірус у комп’ютери, тим самим вивела їх з ладу. Вона знала як це зробити, адже в дитинстві мріяла стати програмістом, а вже потім захопилась наукою. Валідол постійно їздила у районний центр, адже там був комп’ютерний клуб. Поки інші грали в ігри, вона вивчала ази програмування, та дивилась навчальні відео. Саме там вона і придбала флешку із вірусом у одного хакера, який багато чому її навчив. Кілька разів Валідол зламувала шкільний інтернет і роздавала всім паролі безкоштовно. Після ряду усіх цих подій, репутація Валентини серед вчителів і односельчан сильно постраждала, її почали вважати злим генієм, а деякі вчителі навмисне занижували оцінки. Наприклад, вчитель інформатики досі їй пригадує той вірус, а вчителька біології досі звинувачує її у крадіжці мікроскопу. Хоча Валідол і справді поцупила його, для своїх дослідів. Після уроків вона прокралась у кабінет біології, потім у підсобку, взяла один мікроскоп, який був зламаним, поклала його у портфель і спокійно пішла додому. Звичайно, тоді її ще довго мучила совість, але нічого зробити вона не могла, бо вже тоді була одержима лабораторією. А що то за лабораторія без мікроскопа? У кабінеті хімії вона взяла кілька колбочок та скляночок, мотивуючи себе тим, що хімік не збідніє, а їй вони потрібніші. Ось так потрошку Валентина і зібрала свою лабораторію. Багато грошей вона витратила на книжки та посібники. Одного разу в сільській бібліотеці вона побачила посібник по медицині, і відтоді вирішили стати медиком, допомагати людям вона любила.
– Сомельє, чого так довго? – Валентина стояла біля апарату і щось там мішала.
– Та дядька Тараса зустрів, ти ж знаєш як він любить поговорити, – Сомельє почав розкладати те, що купив.
– Знаю, а ще знаю, що ти теж любитель поговорити! Ти ж знаєш, що у нас мало часу і багато замовлень!
– Та знаю я, знаю! Не будь такою занудою.
– І що ж тобі дядько Тарас розповів? – Валентині було цікаво, що нового на селі коїться.
– А тепер не скажу.
– Ну і не треба, не дуже то й хотілось! – Валідол пішла в свою лабораторію, лишивши Сомельє самого із апаратом.
– Ну добре, добре. Злодіїв знайшли, – Валідол одразу вийшла.
– І хто ж це? Хтось із сусіднього села?
– Так, це якісь недолугі із сусіднього села, вони таким чином хотіли помститись за той футбольний матч.
– А що Шериф? Нащо він ці допити проводив?
– Налякати нас хотів, уявляєш!?
– От щур мстивий! Мабуть, досі тобі ті колеса вкрадені не пробачив, – Валентина засміялась.
– Так ти ж їх зі мною крала. Забула вже?
– Та пам’ятаю я, але ж впіймали лише тебе!
– Якби ти тоді швидше рухалась, то і не впіймали б!
– Але ж я зізналася, що з тобою була, та мені не повірили. А я особливо і не наполягала.
– Так, добре я тоді стусанів відхватив. Ех, був час!
– Та в тебе він і зараз такий же, і методи помсти в тебе такі ж. Час вже щось нове придумати, – щойно Валідол це сказала, у Сомельє аж очі засяяли. – О, ні, я ж пожартувала! Що ти там уже придумав?
– О, це буде найвишуканіша помста, такої село ще не бачило! І ти мені в цьому допоможеш.
– Ні, що б ти там не придумав, я в цьому участі брати не буду!
– А я кажу, будеш!
– Ні!
– Невже ти покинеш свого найкращого друга? – Денис знав, якими методами можна подіяти на Валентину.
– Ну добре, згадаю молодість! Розповідай, що ти там придумав.
– Ми розіграємо Шерифа! – Сомельє розповів свій геніальний план.
– Це погана ідея!
– Пізно, ти вже погодилась.
– Добре, давай тут завершимо і почнемо втілювати твій план у реальність, – Денис і Валентина закінчили усі справи вже під вечір, розклали замовлення і почали діяти.
– Ти впевнений, що це спрацює?
– Абсолютно!
– Треба твою маму попередити, бо вона нас вб’є!
– Вона і так нас вб’є, так хоча б Шерифа розіграємо.
– Ох, Сомельє, ти колись мене в могилу зведеш!
– Давай малюй!
– Та добре, добре, – через деякий час вони почали.
– Пане дільничний, відчиняйте! Горе трапилось! Ой, лишенько, як же він так!? – Валентина тарабанила у двері Шерифа. Він вийшов у одній спідній білизні і футболці.
– Валідол, ой тобто, Валентино, що ти тут робиш? Мій робочий час скінчився, завтра прийдеш і все обговоримо.
– Не можна до завтра таке лишати! Там горе трапилось, як Ви можете бути таким байдужим? – Валентина була уся заплакана, хоча то була вода, але це справи особливо не змінювало.
– Боже, що там трапилось? Чого ти вся заплакана? – Шериф почав вдягати свої штани.
– Ходімо, я все Вам покажу! Я не можу таке сказати! – Валентина почала робити вигляд наче плаче.
– Заспокойся! Ходімо вже! – Шериф дорогою одягав сорочку. Валентина привела Шерифа за клуб.
– Боже, Сомельє! Як він так? Як це трапилось? Коли? – Шериф почав панікувати, а Валідол плакати. На землі лежав скривавлений Сомельє, а поряд такий же ніж.
– Я йшла від батька, з бригади! Віднесла вечерю і вирішила повернутись цією дорогою, а тут він увесь в крові і цей ніж, – розказала Валентина схлипуючи, а Шериф уже увесь зблід.
– Ти перевіряла, він живий?
– Ні, я боюсь! – Шериф підійшов до Сомельє і почав шукати пульс, та через стрес ніяк не міг цього зробити, і йому здалось, що пульсу немає. Шериф сидів над Денисом, його руки трусились, а із очей почали литись сльози.
– Ох, Сомельє! Як же так? У що ти знову вляпався?
– Кажуть, що Ви звинуватили його у тому, що він магазин пограбував. От він, мабуть, напився та й побився з кимось. Ох, Сомельє, друже мій! – Валідол знову заплакала.
– Та я ж лише налякати його хотів, я ж не думав, що він! – Шериф теж заплакав.
– Так он воно що! – Сомельє різко підвівся. – А я думав, що Ви порядна людина!
– Ти живий? – Шериф був спантеличений.
– Живіше не буває!
– Так ви мене обдурили! – Шериф почав підводитись, а Сомельє відступати назад, Валентина і Денис побігли куди очі дивились. – От зараз і буде перше вбивство на моїй дільниці!
Шериф погнався за ними. Витягнув пістолет і почав шмаляти у повітря, щоб ті зупинились, але зупинятись ніхто не збирався. Сомельє і Валідол розбіглись в різні сторони і Шериф вирішив бігти за Сомельє. Денис біг садами і городами, кружляв по селу, аж поки Шериф не втомився, тоді він сховався в чиїйсь скирті сіна і вирішив перечекати цю бурю там, а Валідол вже була в погребі.
Наступного дня Сомельє вирішив нікуди не ходити, адже не хотів зустрітися із Шерифом, тому майже весь день сидів у лабораторії і допомагав Валентині. Та настав час розносити замовлення, і Сомельє разом із Сашком крадькома ходили городами на кущами, аби їх ніхто не бачив. Завтра у селі мав проходити фестиваль, багато людей приїде, із різних сіл та районів, навіть з міста приїдуть. Тож роботи було багато, але грошей ця робота приносила ще більше. Валідол потроху відкладала гроші, а от Сомельє ніяк не міг почати економити. То цигарок собі накупляє, то дівчат напоями пригощає, то якісь штукенції незрозумілі купляє, одним словом, гроші у нього не довго лежали у кишені.
– Денис, от ти скажи мені. Чому у тебе постійно якісь неприємності? От чого там, де ти постійно щось трапляється? – запитав Сашко.
– Ох, Сашко, я це питання задаю собі вже дев’ятнадцять років, але ніяк не відповім на нього.
– Ти що, вже куштував новий смак горілки?
– А ти як дізнався?
– Ти коли хмільний постійно філософствуєш.
– Так, ти правий, – Сомельє любив роздумувати про життя, його сенс і буття. Але сам прогулював свою молодість, постійні п’янки та гуляння, нічого більше він не бачив у житті. Звик жити не напружуючись, і у нього це добре виходило. Дивною він був людиною, хотів заробляти багато грошей, але зневажав багатство, вважав, що гроші треба тратити з розумом, але жив на широку ногу.
Раптом на дорогу вийшов Коршуненко, вигляд у нього був кепський, синець під оком та велика сумка в руках.
– Архипович, а куди це Ви йдете? – запитав Сомельє.
– Ой лишенько, ой що тепер буде?
– Та що сталось? – запитав Сашко.
– Жінка мене з дому вигнала. Шериф зміюка така, усе їй розповів. А вона мені кулаком в око і під зад коліном. Невдячна! Я найкращі свої роки їй присвятив. А вона…
– Та не засмучуйтесь Ви так, хіба вперше? Відійде та прийме Вас знову.
– Ні, боюсь, на цей раз все серйозно. Казала, що подасть заяву на розлучення.
– Та то вона Вас так лякає.
– А де мені тепер жити?
– У Валідола в лабораторії. Будете піддослідним щуром, – засміявся Сомельє.
– Ой не думав, що на старості таке станеться. От зміюка така. Цей наш Шериф, треба провчити гада!
– Провчимо Архиповичу, провчимо. Ходімо вже.
Вони прийшли до Валентини. Вона якраз закінчила гнати і думала трохи перепочити.
– Валідол! Ти вдома? – гукнув Денис.
– Ну а де мені ще бути? Заходьте.
– Валідол, тут така справа…
– Що вже сталось?
– Архиповичу нема де жити, може нехай в твоїй лабораторії поживе?
– А що ж таке?
– Та вигнали мене з мого дому.
– Так, чула вже. Ні, Ви, Архипович, самі винні.
– Це Шериф винен, розпатякав усе.
– Ох, добре. Кілька днів можете тут пожити, але тихо. Бо якщо батьки дізнаються що я вас тут прихистила, я теж безхатьком буду.
– Я буду тихше води, нижче трави, – пообіцяв Коршуненко.
– От і добре, Валідол, на пару слів, – Сомельє та Валентина вийшли на двір.
– Що тобі треба вже?
– Треба за Архиповича помститись.
– Сомельє, ми і так наробили справ, тепер Шериф і на мене злий.
– Та чого ти? Давай колеса йому проколимо.
– Банально.
– Машину підпалимо.
– Ти геть здурів?
– А давай я на тракторі йому в будинок вріжусь.
– Ти геть збожеволів! Годі вже твоїх ігор у помсту, краще справами займись. Розносьте замовлення і ведіть себе тихо. Ми і так забагато уваги привертаємо.
– Добре, але я це так просто не залишу, – Сомельє та Валідол повернулись у лабораторію.
– Я вам зовсім сказати забув, – почав Архипович.
– Що вже таке? – запитала Валентина.
– У нас, схоже, конкуренти намалювались.
– Що!? Які конкуренти? – здивувався Сашко.
– Який ідіот гнатиме самогонку зараз? – запитав Сомельє. Хоча це запитання, мабуть, було риторичним.
– Не знаю, але чув я цю інформацію від перевірених людей, я довіряю їм як самому собі. Та що там гріха таїти, навіть куштував.
– І як? – запитала Валідол.
– Ніяка. Наша краще.
– Так, це неприємно. Але конкуренція це добре, значить є мотивація покращувати виробництво, – сказала Валідол.
– Так, і ціна у нас нормальна, – додав Архипович.
– Значить так, Сомельє. Ти йдеш зараз до магазину, і розпитуєш, що то за сміливець.
– Так ти ж казала, щоб я тут тобі допомагав і не тинявся. 
– Це у справах. Не плутай. Сашко і Архипович понесуть паливо для душі розносити, а я тут залишусь.
– Гарна назва для нашого бренду, назвемо паливо для душі, – сказав Коршуненко.
– Так, будемо так називати самогонку, – засміявся Сомельє.
– Так, все, до справи, – всі розійшлись. Сомельє одразу побіг у магазин, там було багато людей, і серед них був дядько Тарас, який точно мав знати всю інформацію. 
– Дядько Тарас, Ви як завжди тут. 
– Так, Сомельє, це мій другий дім. 
– А Ви чули про нових самогонщиків? 
– Яких нових? 
– Ну, начебто ще хтось жене самогонку. 
– Та ні, Шериф постійно каже тільки про одних самогонщиків, він навіть розкопав, що це люди з нашого села. 
– Он як, значить.
– Так. Хоча, розповідав мені один чоловік, Василь Тополя, це ліпший друг Коршуненка.
– Знаю такого.
– Так от, він розповідав, що ще хтось гонить самогонку, але він вже хмільний був, я і подумав, що маячню якусь каже.
– Добре, дякую, – Сомельє поспішив до Василя Тополі, хоча довго його шукати не довелось. Він сидів на лавці біля свого дому.
– Сомельє? Чого прийшов?
– А я бачу, Ви не дуже любите гостей.
– Закурити є? – Сомельє дав йому цигарку та і сам закурив.
– Я тут чув, що Ви знаєте про нових самогонщиків.
– Знаю. А тобі нащо? Конкурентів вивчаєш?
– Яких конкурентів.
– Не прикидайся дурником, я знаю, хто жене самогонку, але не хвилюйся, не здав я вас. А от про нових самогонщиків нічого сказати не можу, мені розповів родич із сусіднього села про них. Там у них скринька стоїть біля пошти, вони туди всі замовлення кидають.
– Тобто вони вкрали ідею у нас?
– Майже, вони на папірцях пишуть місце і в який час треба принести пляшку. Це у вас Архипович збирає, а там все анонімно. Ніхто не знає, що то за люди. І плітки про них не ходять, хоча село там мале.
– І голови села у них немає?
– Звичайно немає, та і в Грибківці вони почали працювати. А там сільрада є, і голова є.
– Значить це вигідно комусь?
– Так, і я думаю не одній людині, там ціла схема. Дай ще цигарку, – Василь знову закурив.
– Так виходить, що сільський голова Грибківки має з цього вигоду?
– Виходить так, але не хвилюйся, ваш товар народу подобається більше, прийнятна ціна і добра продукція роблять свою справу. Мені частенько передають замовлення з Грибківки, а я їх передаю Архиповичу.
– Та я це вже зрозумів.
– Я не знаю, хто стоїть за цим, але будьте обережні, це не прості люди, і у вас можуть бути великі проблеми.
– Добре, дякую за інформацію, я піду.
– Бувай, – Василь хоч і був п’яницею, але розум мав, і взагалі був начитаною людиною, з ним завжди було цікаво поговорити, але горілка згубила його. 
Сомельє одразу побіг у лабораторію до Валідола. Архиповичу вже виділили розкладушку і подушку з покривалом, і він вже вмостився відпочивати. Валентина щось розглядала під мікроскопом, поки варилось їхнє паливо для душі.
– Я все розпитав, – сказав Сомельє.
– І що нового дізнався? – запитала Валідол, не відриваючись від мікроскопу.
– У них там все анонімно, ніхто не знає, що то за люди.
– Це погано, дуже погано.
– Але є і хороші новини. Наш продукт людям подобається більше.
– А це вже добре, – сказала Валентина спокійним голосом.
– Що ти там роздивляєшся?
– Що треба, те і роздивляюсь. Завтра фестиваль, партія палива для душі готова.
– Це добре, завтра грошенят заробимо.
– Але треба бути обережними, думаю наші конкуренти також там будуть.
– Ні, їх там не буде, – сказав Архипович.
– Чому? – запита Сомельє.
– Вони працюють дуже обережно та цілком анонімно. Вони не стануть відкрито продавати.
– Можливо, але треба завжди бути на крок попереду, – сказала Валентина.
Сомельє та Сашко рознесли останню партію пального для душі, і розійшлись по домах, Валідол дала повечеряти Архиповичу і зачинила його на замок, щоб ніхто не зміг до нього зайти, і щоб він нікуди не втік. Сомельє прийшов додому і одразу ліг спати. В голові у нього було багато думок. Дуже йому було цікаво, що то за сміливці наважились відкрити самогонний бізнес у такі часи.